Життя і творчість Райнера Марії Рільке

Нове світовідчування Рільке, яке він вважав «дарунком Русі», знайшло своє поетичне вираження у « Книзі годин» (1901 – 1905), яка складається з трьох циклів – «Книги чернечого життя», «Книги прощ» та «Книги убозтва і смерті». Вона написана від імені «київського ченця» як його молитовне звернення до Бога.

Поет уже не тікає від суспільства, від міста в природу – він іде туди свідомо, він природу «обожнює», у ній відкриває істину. Власне «я» відчувається поетом як органічна частка живого космосу, що перебуває у вічному становленні. «Бог» Рільке – це життя, що пульсує в речах та істотах. Божество стає для поета символом, яким позначається цілісність світу, неосяжність природи, нескінченність людської душі – і ліричне висловлювання стає по-справжньому філософським. Напружені пошуки Бога («Тебе знаходжу всюди і в усьому... «), відчуття неподільної єдності з ним пронизує поетичні рядки: «Згаси мій зір – я все ж тебе знайду, / Замкни мій слух – я все ж тебе почую, / я і без ніг до тебе домандрую, / без уст тобі обітницю складу».

Ліричне дійство третього циклу «Книги годин» – «Книги про убозтво і смерть» відбувається в Парижі, який уособлює буржуазну цивілізацію з її відчуженістю і дегуманізацією життя, але й цей світ, сповнений контрастів, виступає об'єктом болісних переживань ліричного героя.

«Книга годин» сповнена витонченої музикальності, що нагадує наймелодійніші вірші П. Вердена. Рільке вдається до різних систем римування, створює своєрідні музикально-поетичні періоди, наповнює вірші алітераціями й асонансами. Та якщо поезія П. Верлена подібна до камерної музики, то «Книга годин» – це справжня симфонія зі складним філософсько-ліричним змістом.

У4 збірці «Книга картин» (1902 1906) твори за тематикою s за стилем виразно поділяються на кілька груп. У деяких віршах «Книги картин» – «Той, що споглядає», «Той, що читає», «Про фонтани» – єдиною достойною формою людської діяльності оголошено акт споглядання, в якому досягається найвища реальність – стан гармонії. Рільке і тут намагається повернути сучасникам почуття спільності, єдності світу «Коли від книги очі відведу я, – /Як рідне й знане, все навкруг сприйму, / Бо й зовні- те, що у мені існує / І тут, і там немає меж в Сьому».

Після «Книги картин» Рідьке здобув визначення «поета споглядання». Але це споглядання не пасивне, у ньому – напружені філософські роздуми, пошуки безпомилкового погляду на речі.

Рільке можна назвати і «поетом самотності». Розрізненість людей, взаємна непроникність їхніх внутрішніх світів – усе це тяжіло над поетом і спричиняло йому біль. Печаль, елегійний сум, відчай – такою є палітра віршів Рільке «про самотність».

У «Книзі годин» та «Книзі картин» органічно поєднуються елементи різних поетичних стилів: французького символізму, «віденського» імпресіонізму, неоромантизму. Стилістичне розмаїття було ознакою інтенсивної внутрішньої боротьби, творчих пошуків, намагання віднайти у віршах ті духовні цінності, які могли б протистояти бездуховності суспільних відносин.

Ще на межі XX століття в Рільке виникає напружений інтерес до художнього пізнання і відтворення реального світу. Його «жадоба реального» знайшла стримане й концентроване вираження в книзі «Нові поезії» (1907-1908), яка вирізняється одухотвореною предметністю образів, витонченою і динамічною пластичністю мови.

Першорядну роль у цьому відіграло зближення Рільке з французьким скульптором О. Роденом, яке відбулося 1902 року в Парижі. Рільке деякий час навіть був секретарем цього видатного митця. Роден для поета був взірцем пластичного виявлення життя в матеріальних об'єктах і формах. Жити – це значить бачити світ у художніх образах. Цю ідею поет обґрунтував у монографії про Огюста Родена. Не випадково для Рільке, лірика, співака «мінливих» душевних настроїв, ідеалом пластичної довершеності став саме Роден – скульптор, який прагнув подолати споконвічну цого мистецтва. Скульптурні твори Родена – «адже завжди образи боротьби з нерухомістю, ваш на наших очах немовби вивільняються з кам'яних пут.

Велике значення має для поета і живопис П. Сезанна, який він відкрив для себе теж згодом. Сезанн прагнув малювати не тільки у природі яку він і бачив, але й ту, яку ми пізнаємо розумом, створювати синтетичний образ предмета.

За часів “Нових поезій” вірш Рільке стає спокійним і стриманим, майже суворим. З'являються монументальні, образи (у них відчувається і стримана сила скульптур Родена, і «речевість» полотен Сезанна). Своїм словом, поет ніби вступає у змагання з майстрами пензля і різця. Рільке створює «поезії речі», котрі виявляють «внутрішнє життя» реалій предметно-чуттєвого світу. Це своєрідні гімни людській здатності вмістити в душу всю безмежність Всесвіту.

Поет для Рільке в цей період- творець «речей мистецтва», такий самий, як ювелір, скульптор, живописець. Про це виразно свідчать численні вірші збірки «Нові поезії», такі як «Портал», «Пантера», «Фламінго», «Іспанська танцівниця», Тонку майстерність виявляє Рільке, фіксуючи рух в об'єктах, що сприймаються оком як нерухомі. Наприклад, в поезії «Ваза троянд» так передано рух пелюсток: «Троянди можуть рухатись. Поглянь: / в їх рухах кут одхилення малий, – / отож троянд не видно, лиш струмує / проміння світла нарізно від них».

Сюжетами «Нових поезій» не обов'язково виступають тільки речі, – серед них і багато й таких, що змальовують людей, тварин і навіть і міфологічні чи історичні події.

Твір «Орфен, Еврідіка, Гермес» (1904) з першої частини «Нових поезій» є яскравим прикладом використання і переосмислення Ролі давнього міфу, він образно втілює авторські роздуми про сутність мистецтва та його покликання.

Орфей, син музи Калліопи і бога Аполлона, легендарний співець і музикант, був наділений магічною силою, якій підкорялися не тільки люди, а й боги та природа. Коли Еврідіка, ніжно кохана дружина Орфея, померла від укусу змії, він вирушив іти за нею до Аіда у царство мертвих, Володар підземного царства скорений грою Орфея, пообіцяв йому повернути Еврідіку на землю, куда Орфей на зворотному шляху не оглядатися на дружну, лише у свій дім. Бог-посланець, супроводжує Еврідіку він поверненні на землю, але щасливий ОРфей, не порушує заборону, і Еврідіка знову зникає в царстві мертвих.

Цей вірш – перше звертання до образу Орфея, став для нього уособленням поезії, її високої місії Утім, Орфей тут ще ніби не цілком впевнений, що силою свого поетичного слова він справді здатен повернути з небуття дружину, дата життя речам і явищам, створити свій світ. Тому він обертається і втрачає Еврідіку.

Мотив трагічного розладу у взаєминах чоловіка й жінки, який завжди був одним із провідних у творчості Рільке («Самотність», «Останній день», «Тиша» тощо) знаходить у поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес» подальшого розвитку. Кордон жіж чоловіком і жінкою виявляється кордоном між життям і смертю, який не може подолати Орфей.

Напередодні й під час Першої світової війни Рільке пережив тривалу кризу, яка лише іноді переривалася спалахами творчої активності. Він багато, майже безперервно мандрував – Іспанією, Північною Африкою, країнами Центральної Європи, ніде надовго не затримувався за винятком замку Дуїно на Адріатиці, де 1912 року розпочав створювати цикл «Дуінянських елегій», завершення якого з часом стало справою всього його життя. Сам поет надавав цим творам (загалом їх дванадцять) особливого значення і ніколи не публікував їх поодинці аж до 1922 року.

Рільке дуже болісно сприйняв початок Першої світової війни. Війна, писав він водному з листів 1915 року, це «гора страждань, на яку ми продовжуємо здиратися». Він бачив лише «непомірну рану, на яку перетворилася вся Європа», думав про «масову смерть людей, що відбувається щоденно і щохвилинно». Сходить нанівець його творчість, жорстоким випробуванням піддаються його гуманістичні переконання.

У післявоєнний період Рійеке прагне писати вірші, які увібрали б усі його попередні пошуки й здобули, як ніколи, великого значення набуває для митця традиція німецької філософської лірики. У той же чає у його поезії загострюється сприйняття сучасності як світу, що остаточно втрачає справжній, «людський зміст». Поетичне слово залишається для нього лиши засобом чинити опір дегуманізації. Однак трагізм «Дунганських елегій» не переходить у відчай, поет зберігає віру в можливість відновлення повноцінного буття. Рільке здавалося, що в душах людей мають зникнути кордони між людиною і речами, що всі аспекти людського буття, в тому числі любов і смерть, втратять свою полярність і включаться в якийсь єдиний «внутрішній простір світу».

Найповнішого вираження мотиви, властиві пізній творчості Рільке, набули в поетичному циклі «Сонети до Орфея» (1922).

Звільнившись від «важкості» «Дунганських елегій», вірш Рільке став прозорим, точним у виборі зображувальних засобів.

Основною темою «Сонетів» є мистецтво – поет доходить висновку, що збереженню гармонії є можливим тільки завдяки жертовній силі мистецтва й творчій енергії людини. У поезію Рільке знову повертається Бог – вершина Всесвіту, але тепер це «дзвінкий» бог Орфей, поет-співець, який зливається з образом поета Рільке. Вже в першому сонеті циклу – «Ось дерево звелось... « Орфей втілює силу поезії, що активно сприяє перетворенню хаосу на світ гармонії форм і образів, справжній «людський світ». Мистецтво, як будівничий спів Орфея, здатне одухотворити світ, звести високий і міцний храм добра й краси.

У «Сонетах до Орфея» поет піднявся з безодні сумнівів і відчаю і утвердив початкову основу свого поетичного таланту – думку про красу буття: «Бути на землі – прекрасно».

Наприкінці життя Рільке працював не так багато (тяжка хвороба нагадувала про себе дедалі тривалішими нападами), але на диво леґко, майже без чернеток. Незадовго до смерті він написав книгу віршів французькою мовою.

Основні твори митця – це поетичні збірки «Книга годин» («Часослов»)  (1905), «Книга картин» (1902, 1906), «Нові поезії» (1907-1908), роман-щоденник «Записки Мальте Лаурідса Брігге» (1910), поетичні цикли «Дуїнянські елегії» (1922), «Сонети до Орфея» (1922).

Помер Райнер Марія Рільке 1926 року у Швейцарії.

 

 

Березина А. Г. Позеия й проза молодого Рильке. – Л., 1985.

Наливайко Д. С. Єдиним він зі світом був// Рільке Р. М. Поезії. – К., 1974.

Лисенко І. Райнер Марія Рільке і Україна // Радянське літературознавство. – 1989. – № 5.

Литвинец Н. Забытое лицо вещей //Лит. обозрение. – 1979. – №3.

Новикова М. А. Орфей і пекло // Всесвіт. – 1975. – № 12.

Ратгауз Г. Й. Послесловие // Райнер Мария Рильке. Новые стихотворения. Нових стихотворений вторая часть. – М., 1977.

Рожанский Й. Д. Райнер Мария Рильке // Рильке Р. М. Ворпсведе. Огюст Роден. Письма. Стихи. – М., 1971.

Хольтхузен Г. Е. Райнер Мария Рильке. – «Урал ЦГО», 1998.