Життєвий і творчий шлях Артюра Рембо

 

Артюр Рембо – відомий на увесь світ французький поет.

Народився він 20 жовтня 1854 року, в містечку Шарлевіль.

 

Дитинство провів у Шарлевілі в міщанській родині. Учився в ліцеї, який покинув у 1871. Під впливом Т. де Банвиля, В. Гюго, особливо Ш. Бодлера, Рембо почав з віршів, що викривали каліцтво міщанської глушини, і з пантеїстичних віршів.

Незабаром в образах і в незгладженості ритміки Рембо проявилися специфічна безпосередність і неприборкана прямота заперечення, що пізніше стали прикметами новітньої поезії.

Рембо із сарказмом відкликався про міщанство (“Засідателі”), Другу імперію (“Сказ кесаря” і інші), релігію (“Покарання Тартюфа”, “Зло”). Він зв’язував з Республікою надії на перебудову суспільства.

Артюр співчував Комуні, прагнув взяти особисту участь у боротьбі. Рембо присвятив їй вірші, що є шедевром революційної поезії Франції, – “Військовий гімн Парижа”, “Париж заселяється знову”, “Руки Жанни-Марі” (1871). Події Комуни наклали печатку на сатиричні вірші так називаного “Зютистского альбому”. Вірш “Париж заселяється знову”, утворений єдиним емоційним поривом ненависті до ворогів Комуни, характеризується введенням алогічних образів, слів. У вірші “Чи потрібні серцю моєму... ” відбилися відданість ідеї насильницького перевороту, прагнення Рембо до нових проблем (виступати разом з “невідомими чорними братами”).

Однак поразка Комуни повернула Рембо до теорії поета-ясновидця, що проголошувала, що поезія буде перед життям, але базувалася на ідеї ясновидіння, що досягається “приведенням у розлад усіх почуттів”, і грозила звести роль поета до пасивності медіума. Для переходу до модерністської естетики вирішальне значення мала теза Рембо про можливість представляти безформне безформним, що допускало усунення власне художнього образу.

Однак у 1871 у поезії Рембо розвивалася реалістична образність, психологізм, сатира (“Семирічні поети”, “Бідняки в церкві”, “Сестри милосердя”).

З вересня 1871 Рембо жив у Парижі, обертаючись в колах опозиційно настроєної літературної богеми, їздив з Верленом в Англію, Бельгію. До кінця 70-х років скитався по європейських країнах. Перехід до символізму спостерігається в “П”яному кораблі”. У сонеті “Голосні”, що породив десятки тлумачень, Рембо, говорячи про “фарбування” кожного звуку (“А – чорний; Е – білий; І – червоний; У – зелений; О – синій... ”), напівжартівливо продовжував думку Ш. Бодлера про “відповідності” між звуками і квітами. У символістський період Рембо написав так називані “Останні вірші” (1872), піддані критиці самим автором у книзі “Крізь пекло” (1873).

Найважливішою віхою у вивченні Рембо була ідеологічна дискусія навколо гіпотези А. де Буйана де Лакота (1949), начебто вірш “Осяяння” написаний в середині 70-х років, тобто після книги “Крізь пекло”.

У “Останніх віршах” і в “Осяяннях” Рембо нерідко відхилявся від передачі змісту словами, підказував ідеї зоровими асоціаціями, звуковими сполученнями, ритмом, логічною незв’язністю уривків. Критика відзначала, що в “Осяяннях” “розуміння фрази шкодить сприйняттю образів, змушуючи забувати слова самі по собі” (Я. Гоклер, Рембо Этьембль). Однак і тут буває визначений зміст – наприклад, у вступній п’єсі дана символічна картина поразки Комуни і прорікання революції, виникає тема буржуазного міста і перспектив його соціального перетворення.

Книга “Крізь пекло” приголомшує зіткненням реалістичних тенденцій, ліризму, конкретної змістовності, що виявляються в афористичній насиченості цієї фантасмагорії, з розірваністю викладу, виробленої в символістський період. У книгу включені весь досвід і всі роздуми Рембо на шляху “крізь пекло”. Тут є безжалісна моральність і художня сповідь.

Бажання поставити себе поза мораллю західного християнського світу сполучається з розумінням своєї приналежності до пригноблених, до “нижчої раси”. Проблиски революційної надії і соціальний оптимізм заключних глав з’єднані з жахом перед прокляттям праці, зі спокусою протиставити цинізму суспільства цинізм авантюриста.

Суспільна ситуація не сприяла розвитку гуманістичної ідеї книги “Крізь пекло”, але ця ідея разом з реалістичними тенденціями, що відродилися в книзі Рембо, як і в пізній творчості інших найбільших французьких символістів, була сприйнята Г. Аполлінером, потім П. Элюаром, поетами Опору. Над самим Рембо доля трагічно посміялася, змусивши його випробувати на ділі конкістадорское щастя. Після довгих скитань і матеріальних нещасть він у 1880 був змушений стати агентом торгової фірми в Ефіопії.

Рембо залишився байдужий до своєї слави у Франції і тяг лямку дрібного комерсанта, поки хвороба не змусила його повернутися вмирати на батьківщину. Дата смерті митця -10 вересня 1891 року.

 

 

1. История французской литературы, т. 3, М., 1979.

2. Карре Ж. -М. Жизнь и приключе­ния Ж. -А. Рембо, Л., 1967.

3. Лившиц Б. К. От романтиков до сюрреалистов, Л., 1984.