Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Зв’язок психофізіології з іншими дисциплінами

Тип роботи: 
Доповідь
К-сть сторінок: 
7
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Психофізіологія (психологічна фізіологія) – наукова дисципліна, яка виникла на стику психології і фізіології, предметом її вивчення є фізіологічні основи психічної діяльності і поведінки людини. Психофізіологія – це системна, міждисциплінарна наукова дисципліна, яка досліджує фізіологічні механізми психічних процесів, станів і властивостей особистості. Психофізіологія становить ядро нейронауки, тобто комплексу дисциплін, спрямованих на виділення одиниць внутрішнього світу людини, пошук законів, констант і фізіологічних показників, які визначають поведінку людини, її здібності і ділові якості. Психофізіологія також вивчає принципи переробки інформації у центральній нервовій системі, механізми психічних процесів, станів і властивостей особистості.
Термін «психофізіологія» був запропонований на початку XIX століття французьким філософом Н. Массіасом і спочатку використовувався для позначення широкого кола досліджень психіки, які опиралися на точні об'єктивні фізіологічні методи (визначення сенсорних порогів, часу реакції тощо).
Завданням психофізіології є вивчення фізіологічних і нейрофізіологічних механізмів психічних процесів.
Психофізіологія – природничо-наукова галузь психологічного знання, тому необхідно визначити її положення стосовно інших дисциплін тієї ж орієнтації:
фізіологічної психології;
фізіології вищої нервової діяльності;
нейропсихології.
Найбільш близька до психофізіології – фізіологічна психологія, наука, яка виникла наприкінці XIX століття як розділ експериментальної психології. Термін «фізіологічна психологія» був введений В. Вундтом для позначення психологічних досліджень, які запозичують методи і результати досліджень у фізіології людини. На сьогодні фізіологічна психологія є галуззю психологічної науки, яка вивчає фізіологічні механізми психічної діяльності від нижчих до вищих рівнів її організації. Таким чином, завдання психофізіології і фізіологічної психології практично збігаються, а тому розходження між ними носять, в основному, термінологічний характер. Виділення психофізіології як самостійної дисципліни стосовно фізіологічної психофізіології було проведено А. Р. Лурією. Відповідно до уявлень А. Р. Лурії, фізіологічна психологія вивчає основи складних психічних процесів – мотивів і потреб, відчуттів і сприйняття, уваги і пам'яті, найскладніших форм мовних та інтелектуальних актів, тобто окремих психічних процесів і функцій. Вона утворилася у результаті нагромадження значного обсягу емпіричного матеріалу щодо функціонування різних фізіологічних систем організму в різноманітних психічних станах.
На відміну від фізіологічної психології, предметом вивчення якої є окремі фізіологічні функції, предметом психофізіології, як підкреслював А. Р. Лурія, служить поведінка людини або тварини. При цьому поведінка виявляється незалежною змінною, тоді як залежною змінною є фізіологічні процеси. За Лурією, психофізіологія – це фізіологія цілісних форм психічної діяльності, яка виникла у результаті необхідності пояснити психічні явища за допомогою фізіологічних процесів, і тому у ній порівнюються складні форми поведінкових характеристик людини з фізіологічними процесами різного ступеня складності.
Джерела цих уявлень можна знайти в працях Л. С. Виготського, який першим сформулював необхідність досліджувати проблему співвідношення психологічних і фізіологічних систем, передбачивши основну перспективу розвитку психофізіології.
Теоретико-експериментальні основи цього напрямку становить теорія функціональних систем П. К. Анохіна, яка базується на розумінні психічних і фізіологічних процесів як найскладніших функціональних систем, у яких окремі механізми об'єднані загальним завданням у цілісні, спільно діючі комплекси, спрямовані на досягнення корисного, адаптаційного результату. З ідеєю функціональних систем безпосередньо пов'язаний і принцип саморегуляції фізіологічних процесів, сформульований Н. А. Бернштейном задовго до появи кібернетики, а також новий підхід, який відкрив шлях до вивчення фізіологічних механізмів окремих психічних процесів. У підсумку розвиток цього напрямку в психофізіології привів до виникнення нової області досліджень, яку було названо системною психофізіологією.
Методи психофізіології включають:
реєстрацію біоелектричної активності нервових елементів у діапазоні від швидкої імпульсної активності нервових клітин до надповільних коливань біопотенціалів мозку (електроенцефалографія) ;
топоскопію (топоскоп М. Н. Ліванова) ;
методики електроміографії, окулографії, плетизмографії, пневмографії;
метод комплексної реєстрації різнорідних показників – поліграфія;
методи позитронно-емісійної томографії і магнітоенцефалографії.
З точки зору розмежування завдань необхідно визначити співвідношення психофізіології і нейропсихології. За визначенням, нейропсихологія – це галузь психологічної науки, яка склалася на стику декількох дисциплін: психології, медицини (нейрохірургії, неврології), фізіології, – і спрямована на вивчення мозкових механізмів вищих психічних функцій на матеріалі локальних уражень головного мозку. Теоретичною основою нейропсихології є розроблена А. Р. Лурією теорія системної динамічної локалізації психічних процесів.
Поряд із цим в останні десятиліття з'явилися нові методи (наприклад, позитронно- емісійна томографія), які дозволяють досліджувати мозкову локалізацію вищих психічних функцій у здорових людей. Таким чином, сучасна нейропсихологія, взята у повному обсязі своєї проблематики, орієнтована на вивчення мозкової організації психічної діяльності не тільки в патології, але й у нормі. Відповідно до цього коло досліджень нейропсихології розширилося, з'явилися такі напрямки, як нейропсихологія індивідуальних розходжень, вікова нейропсихологія, а такий зв'язок фактично приводить до стирання меж між нейропсихологією і психофізіологією.
Варто також вказати на співвідношення фізіології ВНД і психофізіології. Вища нервова діяльність (ВНД) – поняття, введене І. П. Павловим, протягом багатьох років ототожнювалося з поняттям «психічна діяльність». Таким чином, фізіологія вищої нервової діяльності являла собою фізіологію психічної діяльності або психофізіологію.
Добре обгрунтована методологія і багатство експериментальних прийомів фізіології ВНД вплинули на дослідження в області фізіологічних основ поведінки людини, загальмувавши, однак, розвиток тих досліджень, які не вкладалися в «базу фізіології ВНД. У 1950 р. відбулася так звана «Павловська сесія», присвячена проблемам психології і фізіології. На цій сесії мова йшла про необхідність відродження павловського вчення. За відхилення в бік від цього вчення різкій критиці був підданий творець теорії функціональних систем П. К. Анохін і деякі інші видні вчені.
Наслідки Павловської сесії виявилися досить драматичними і для психології. На початку 50-х рр. ХХ ст. мало місце насильницьке впровадження павловського вчення у психологію. За твердженням А. В. Петровського, фактично спостерігалася тенденція до ліквідації психології і заміни її павловською фізіологією ВНД. Офіційне положення справ змінилося у 1962 р., коли відбулася Всесоюзна нарада з філософських питань фізіології вищої нервової діяльності і психології, яка була змушена констатувати істотні зміни, які відбулися в науці в післявоєнні роки.
У зв'язку з інтенсивним розвитком нової техніки фізіологічного експерименту, і насамперед з появою електроенцефалографії почав розширюватися фронт експериментальних досліджень мозкових механізмів психіки і поведінки людини і тварин. Метод ЕЕГ дав можливість заглянути у тонкі фізіологічні механізми, які лежать в основі психічних процесів і поведінки. Розвиток мікроелектродної техніки, експерименти з електричною стимуляцією різних утворень головного мозку за допомогою вживлених електродів відкрили новий напрямок досліджень у вивченні мозку. Зростаюче значення обчислювальної техніки, теорії інформації, кібернетики і т. д. вимагали переосмислення традиційних положень фізіології ВНД і розробки нових теоретичних і експериментальних парадигм.
Завдяки новаціям істотно змінилася і закордонна психофізіологія, яка до цього протягом багатьох років займалася дослідженням фізіологічних процесів і функцій людини при різних психічних станах. У 1982 р. у Канаді відбувся Перший міжнародний психофізіологічний конгрес, на якому була створена Міжнародна психофізіологічна асоціація і засновано «Міжнародний журнал психофізіології». Переживаючи період інтенсивного зростання, психофізіологія впритул підійшла до вирішення таких проблем, які раніше були недоступними. До їх числа відносяться, наприклад, фізіологічні механізми і закономірності кодування інформації, хронометрія процесів пізнавальної діяльності та ін.
Намагаючись представити вигляд сучасної психофізіології, Б. І. Кочубей виділяє три нових характеристики:
активізм;
селективізм;
інформативізм.
Активізм припускає відмову від уявлень про людину як істоту, яка пасивно реагує на зовнішні впливи, і перехід до нової «моделі» людини – активної особистості, яка направляється внутрішньо заданими цілями і здатна до довільної саморегуляції.
Селективізм характеризує зростаючу диференційованість аналізу фізіологічних процесів і явищ, що дозволяє ставити їх в один ряд з тонкими психологічними процесами.
Інформативізм відбиває переорієнтацію фізіології з вивчення енергетичного обміну з середовищем на обмін інформацією. Поняття інформації, увійшовши у психофізіологію в 60-і рр., стало одним з головних при описанні фізіологічних механізмів пізнавальної діяльності людини.
Таким чином, сучасна психофізіологія як наука про фізіологічні основи психічної діяльності і поведінки, являє собою область знання, яка поєднує фізіологічну психологію, фізіологію ВНД, нейропсихологію і системну психофізіологію. Взята у повному обсязі своїх завдань психофізіологія включає три самостійні частини: загальну, вікову і диференціальну психофізіологію, кожна з яких має власний предмет вивчення, завдання й методичні прийоми.
 
Список використаних джерел:
 
Данилова Н. Н. Психофизиология. – М. : Аспект Пресс, 1998.
Кроль В. М. Психофизиология человека. – СПб: Питер, 2003.
Методика и техника психофизиологического эксперимента. – М. : Наука, 1987.
Основы психофизиологии / под ред. Ю. И. Александрова. – М., 1998.
Хэссет Дж. Введение в психофизиологию. – М. : Мир, 1981.
Фото Капча