Адам Кисіль – київський воєвода і дипломат 17 століття

Народився 1600 р. у с. Низкиннчах (нині Володимир-Волинського р-ну Волинської обл.) у сім'ї потомствених волинян, православних шляхтичів Григорія Гнівошовича Киселя-Низкиницького і Терези Іваницької. Однак далекі предки Киселів вперше фіксуються не на Волині, а на Київщині. Однією з осіб роду, згадуваних під 1456 р., є Лазар Браєвич, власник Норинська під Овручем та Івниці під Житомиром, слуга київського князя Семена Олельковича. Звучання патроніму – Браєвич – наштовхує на думку про можливе тюркське коріння, що не було б для Київської вемлі дивним, оскільки чимала частина тутешнього боярства походила від виходців зі Степу. Волинська гілка роду започаткована якимсь Олехном (Олександром) Киселем, котрий брав участь у феодальних війнах 40-х рр. XV cт. Одружений був Олехно на київській дівчині Немяричівні, що додатково підтверджує припущення про київські витоки роду. Основою землеволодіння Киселів на Волині. стала вислуга згаданого Олехна, котру він отримав від князя Свидригайла орієнтовно в середині XV ст.

Загальновизнаний статус Киселів впродовж XVI ст. – це поштива середньозаможна шляхта Західної Волині, надійна в службах і випробувана у війні. Так, прадід Адама Киселя Тихно Микитович тривалий час був володимирським замковим суддею; дід відзначився як сміливий вояк, ротмістр волинської гусарської корогви, що загинув під час Лівонської війни. Григорій Гнівошович, батько Адама, замолоду теж очолював корогву гусарів, воюючи в лавах війська Речі Посполитої під час польсько-російської війни 1577-1582 рр., а згодом, протягом 1593-1609 рр., обіймав у себе в повіті виборну посаду володимирського земського підсудка, тобто був помічником судді.

Близько 1610 р. Адатя Кисіль 10-літнім хлопчиком покинув батьківський дім, відправившись, як тоді говорилося, «на науки». Втім їхати довелося недалеко. У 1593 р. в Замості (нині – на території Польщі), тобто приблизно у 80 км від Низкиничів, коштом коронного канцлера Яна Замойського, власника Замостя, була заснована академія, орієнтована на поширення освіти серед шляхти й городян Русі та сусідньої Мазовії. Особливий акцент на вивченні права притягав сюди незаможну молодь, яка сподівалася, отримавши юридичну освіту, забезпечити собі засоби для прожитку. На відміну від Краківської, Замойська академія відзначалася демократичним складом учнів, серед яких було багато міщан та безземельної шляхти, хоча траплялися і діти з елітарних родин. Зокрема, саме тут навчалися Якуб Собеський, Ян Жолкевський, Миколай Остроруг, Миколай Потоцький і, нарешті, син засновника Академії Томаш. Адам Кисіль, власне, вчився з ним майже одночасно: Замойський-молодший завершив студії у 1614, а Кисіль – перед 1617 р. Шкільне приятелювання відіграло згодом помітну роль у блискучій кар'єрі хлопця зі старовинної й шанованої, але не вельми помітної волинської родини.

Сходження нагору Адама Кйселя, звісно, не було таким блискавичним, як кар'єра його товариша студентських літ (той у 1618 р. вже став київським воєводою, в 1629 р. – підканцлером, а з 1635 р. – коронним канцлером). Подібно більшості юнаків свого часу, Адам відразу зі шкільної лави подався до війська. Зокрема, у 1620 р. він взяв участь у нещасливій для польської армії битві під Цецорою, у 1621 р. – відзначився особистою хоробрістю під Хотином, в 1626 р. – у прусській експедиції, дослужившись зрештою до звання королівського ротмістра (1632).

Приблизно тоді ж під знаком протекції Томаша Замойського намічаються і перші щаблі його політичної кар'єри. Протягом 1622, 1628 і 1629 рр. Адам як королівський представник виїжджає на сеймики до Луцька й Житомира та на православний синод до Києва, а в 1630 і 1632 рр. уже сама шляхта Волинського воєводства обирає його своїм послом на генеральний сейм Речі Посполитої.

Зрікшись 1632 р. унії, до якої доти належав. Кисіль на сеймі того ж року вперше красномовно обороняє інтереси православних, чим здобув собі популярність серед земляків. Тверда особиста позиція, а також вдалі виступи на сеймах 1635-1640 рр. швидко висунули його на роль світського протектора й оборонця інтересів православних. Завдяки особистим симпатіям новообраного 1632 р. короля Владислава IV Кисіль тоді ж отримує почергово ряд високих рядових посад, що відкрили йому шлях до сенату: з 1633 р. його затверджено чернігівським підкоморієм, з 1646 р. – київським каштеляном, з 1648 р. – брацлавським воєводою і, нарешті, з осені 1649 р. -київським воєводою. Додатковим поштовхом швидкого піднесення стали дипломатичні послуги, які Кисіль зумів вдало поєднати з членством у комісії 1634-1635 рр. по розв'язанню польсько-російських прикордонних суперечок на Чернігово-Сівершині.

Не менш стрімко множилися і маєтки нового державного сановника. Скромному власникові єдиного спадкового села Низкиничів, яким ми бачимо Киселя у 20-х рр. XVII ст., наприкінці життя належало 65 населених пунктів, у тому числі 37 на Волині, 18 – на Київщині, 7 – на Чернігово-Сіверщині, 3 – в Галичині, а річний прибуток магната-скоробагатька обраховувався у 150 тис. золотих. Джерелом примноження земельних володінь стали, з одного боку, королівські пожалування, а з другого, чи не більшого, – скупівля земель і ощадливе господарювання.

Зі зміною суспільного і майнового статусу зазнав змін і родовий герб впливого пана. Замість старого родового печатного знаку (хрест, розщеплений знизу на три відноги), Адам Кисіль, а за ним і його родичі та нащадки починають вживати герба, що отримав назву «Намет, або Свентольдич» із зображенням білого намету на червоному полі з хрестом і двома зірками над копулою. Цей герб, як твердять тогочасні геральдисти, предок Киселів «рицар Свентольдич» одержав буцімто близько 1054 р. від князя Київського. Згідно з генеалогічною легендою Киселі отримали своє прізвисько від знаменитого літописного епізоду 897 р., що описує облогу печенігами Білгорода. Його кмітливі жителі закликали наївних посланців противника у місто і показали їм колодязь, наповнений киселем (що насправді був налитий у діжку, яка стояла на дні). Ті ж, як пише літописець, «подивишася и от града всвояси идоша». Ініціатором дотепної вигадки, згідно з генеалогічною легендою Киселів, якраз і був Свентольдич, «гетьман війська руського», який отримав після згаданого епізоду прізвисько «Кисіль». У цій легенді заслуговує на увагу той факт, що навіть чиста фікція прив'язує Киселів до Київської землі, а не до Волині, і це, без сумніву, служить ще одним доказом київського коріння роду.

З перших днів Хмельниччини Адам Кисіль став лідером партії компромісу, яка шукала способів примирення з повсталими. йому, зокрема, як досвідченому дипломату й православному русину, було доручено вести перші переговори з Богданом Хмельницьким у лютому 1649 р. в Переяславі, а згодом, у вересні 1651 р., у Білій Церкві. Діяльність дипломата протягом початкового періоду війни підпорядковувалася ідеї досягнення згоди між Польщею та Україною, між якими роздвоювалася душа київського воєводи, ревного підданого й політичного діяча Речі Посполитої, з одного боку, але не менш щирого православного, закоханого в свою «милу Русь» – з іншого. В обстановці загостреного національного конфлікту й ворожнечі роздвоєність Киселя, його прагнення до пошуків миру і злагоди не мали популярності ні серед українців, ні серед поляків. В Україні зневажали, дорікаючи, що його «українські кості людським м'ясом поросли», а в Польщі ненавиділи як зрадника і підозрювали у таємних шпигунських діях на користь Хмельницького.

Відштовхнутий сучасниками, чужий серед своїх, Адам Кисіль помер самотньо у Низкиничах 3 травня 1653 р. ; був похований у церкві заснованого ним же місцевого монастиря, де й досі зберігається його надгробок. Жінка Киселя Анастасія, дочка київського шляхтича Філона Гулковича, похована там же. Оскільки дітей у них не було, величезні маєтки, що належали Адаму за життя, розійшлися між племінниками Дорогиницької гілки роду, нащадки якої ще наприкінці минулого століття жили в Австрії.