Беніто Муссоліні

Беніто Муссоліні (29 липня 1883, Предапіо – 28 квітня 1945) – фашистський диктатор Італії з 1922 по 1943 роки. Він сконцентрував всю владу в своїх руках як провідник (il duce) Фашистської партії і спробував створити Італійську імперію, яка була б у військовому союзі з гітлерівською Німеччиною.

Народився Муссоліні у Предапіо, біля Форлі, в Романьї. Його батько Алессандро був ковалем, мати Роза – шкільною вчителькою. Беніто назвали на честь мексиканського революціонера Беніто Хуареса. Як і його батько, Беніто став переконаним соціалістом, а пізніше марксистом. Великий вплив на нього справили твори Фрідріха Ніцше, мав брата Арнальдо, який став визначним теоретиком фашизму.

Сім'я Муссоліні займала три невеликі кімнати на другому поверсі триповерхового будинку. Небагаті батьки ледве оплачували навчання сина в школі ченців. Маленький Муссоліні вже тоді був злопам'ятний, агресивний і жорстокий, часто як незаперечний аргумент пускав в хід ніж, і, ясна річ, в богоугодному закладі він не затримався, і закінчив звичайну середню школу. Незабаром після цього Муссоліні відправляється шукати щастя до Швейцарії, де він вступив у Соціалістичну партію.

Отримавши у 1901 році освіту вчителя початкових класів, 1902 року він емігрував до Швейцарії. Не маючи можливості знайти там постійну роботу, був арештований за бродяжництво і депортований. Повернувшись до Італії, пішов до армії, а після декількох сутичок з поліцією у 1908 році пішов працювати до газети в австрійському містечку Тренто.

Будучи депортованим з Австрії, став у Форлі редактором соціалістичної газети La Lotta di Classe («Класова боротьба»). У 1910 році Муссоліні став секретарем місцевого осередку Соціалістичної партії. У цей час його політичні погляди дуже відрізнялися від тих, якими вони стануть пізніше. Він називав себе «антипатріотом». Коли Італія 1911 року оголосила війну Туреччині, його заарештували за пацифістську пропаганду.

Вже у 1907 році Муссоліні почали називати «пікколо дуче» – маленький вождь. Дуче стрімко завойовував популярність в Італійській соціалістичній партії. У цьому йому допомагав талант журналіста, – він писав статті у великих кількостях легко, без напруги, використовуючи просту, доступну масам мову, нерідко переходячи у своїй лексиці межі пристойності.

Готуючись втягнути Італію у війну, уряд вважав за необхідне підготувати до цього громадську думку, по можливості роздуваючи військовий психоз. Муссоліні, як ніхто інший, підходив для цієї мети. Дуче не міг протистояти спокусі – мати власну велику газету, яка стала б в його руках могутньою політичною зброєю, що дає можливість подальшої боротьби за владу. Муссоліні відмовився від соціалістичних ідеалів ради можливості отримати на таку газету. Загалом же Муссоліні порвав з соціалістами через їх позицію щодо неприєднання Італії до Першої Світової війни, що і стало початком його відходу від пацифістських позицій.

У листопаді 1914-го року він заснував нову газету Il Popolo d'Italia («Народ Італії») та провійськову групу Fasci d'Azione Rivoluzionaria. Муссоліні сподівався, що війна призведе до розпаду суспільства, і в хаосі він зможе прийти до влади. Термін фашизм він виводив від слова fasces (іт. fascio)  (зв'язка прутів, яку несли ліктори перед римськими магістратами і яка була символом державної влади). Фашизм став для італійців символом сили та порядку.

Після Першої світової війни багато фронтовиків, особливо політично малограмотних і схильних у всіх бідах винити парламент і демократію, які прагнули воєнізувати цивільне життя, організовують загони «ардіті» (смільчаків). Беніто Муссоліні підігравав їм, затверджуючи: «Я завжди був упевнений в тому, що для порятунку Італії треба розстріляти декілька десятків депутатів». Незабаром Муссоліні збирає своїх прихильників в «Союз боротьби» – «Фашио ді компаттіменто» (звідси, до речі, і пішло слово «фашизм»). Бойовики нової організації скоро заявили про себе погромами і нападами на профспілки, редакції робочих газет, на приміщення робочих партій. Фашисти обрали правильну тактику: їх заклики до встановлення «сильної влади» знаходили співчуття вгорі, а широка соціальна програма привертала маси. Муссоліні бачив себе не партійним, а загальнонаціональним лідером. Протягом тільки одного року число фашистських осередків зросло вдесятеро, а число членів руху збільшилося з 20 до 250 тисяч. Муссоліні йшов до влади принципово новим шляхом, перетворюючи себе на неформального вождя всієї нації.

Організованим політичним рухом фашизм став 23 березня 1919 року, коли у Мілані пройшла зустріч фашистської партії Fasci de Combattimento (ця дата вважається днем народження італійського фашистського руху, хоча фактична дата заснування – 23 лютого 1919 року). Провалившись на виборах 1919 року, він пройшов до парламенту 1921 року, ставши членом правого крила. Фашисти формували озброєні загони, щоб тероризувати колишніх соратників Муссоліні – соціалістів. В обмін на підтримку групи промисловців та землевласників Муссоліні надавав підтримку штрейкбрехерству та припинив революційну пропаганду. Коли ліберальні уряди Джованні Джолітті, Іваное Бономі та Луїджи Факта не змогли зупинити розповсюдження анархізму, та після того, як фашисти 28 жовтня 1922 року організували демонстративний «Марш на Рим» (Marcia su Roma), італійський король Віктор Мануїл ІІІ запросив Беніто Муссоліні сформувати новий уряд. 31 жовтня 1922 року Муссоліні став наймолодшим прем'єр-міністром в історії Італії.

Спочатку він користувався підтримкою парламентських лібералів. З їх допомогою він запровадив жорстку цензуру та змінив виборчі методи так, що протягом 1925-1926 рр. він зміг зібрати в своїх руках диктаторські повноваження та розпустити всі інші партії. Вміло використовуючи свій