Беніто Муссоліні

У різний час, починаючи з 1922-го року, Муссоліні особисто керував міністерствами внутрішніх справ, зовнішніх справ, колоній, підприємництва, армії та інших військових формувань та суспільних робіт. Іноді в його руках було сконцентровано до семи посад на додачу до прем'єрської. Також він продовжував залишатися головою Фашистської партії (сформованої в 1921 році) та озброєної фашистської міліції. Концентрація такої влади в одних руках відбувалася ціною створення надмірно централізованої, неефективної та корумпованої держави.

Під диктаторством Муссоліні парламентську систему було практично скасовано, закони довільно переписувалися, а всі вчителі в школах та університетах мали присягати на вірність фашистському режиму. Муссоліні сам призначав редакторів всіх газет, а кожний журналіст мусив мати сертифікат від фашистської партії, щоб мати можливість працювати за професією. Профспілки були позбавлені своєї незалежності і були інтегровані в те, що називалося «корпоративною системою». Метою, якої так і не було досягнуто, було помістити кожного італійця в яку-небудь професійну організацію чи «корпорацію», які всі були під державним контролем.

Муссоліні віддячив тим, хто його фінансував, перевівши певну кількість промислових галузей з державної власності у приватну. Але у 1930-х роках він почав повертатися до протилежної крайності жорсткого державного контролю над промисловістю. Великі кошти йшли на суспільні витрати. Але економіка страждала від його надмірних зусиль зробити Італію самодостатньою. Італії не вистачало ресурсів на надмірну індустріалізацію.

У 1922 році фашисти здійснили знаменитий похід на Рим. Сам дуче в якийсь момент навіть думав про те, щоб в'їхати в столицю на коні, в чорній сорочці і у супроводі ескорту добірних фашистських бойовиків. Втім, цього не знадобилося – королеві не залишалося нічого іншого, як запропонувати Муссоліні стати на чолі уряду.

У 1929 році він був одночасно розділом уряду, Великої фашистської ради, фашистської міліції, міністром внутрішніх і іноземних справ, військовим міністром, військово-морським міністром, міністром аеронавтики і корпорації. Крім того, він був «вождем партії» і італійської нації, хоча таких посад ніхто ніколи не встановлював, почесним академіком філармонії Болонськой, володарем багатьох інших титулів, а пізніше став ще і першим маршалом імперії.

Фашизм вніс до повсякденного життя італійців серію ритуалів, які умовно об’єднували поняттям «Фашистський стиль». Режим цілком серйозно намірявся створити «новий моральний і фізичний тип італійця». Жінкам суворо наказували носити визначені фасони і довжину платтів, висоту каблуків, були введені обмеження в користуванні косметикою і парфюмерією, каралися аборти, були заборонені розлучення. Нарешті, дуче видав указ, в якому зараження венеричною хворобою прирівнювалося до кримінального злочину.

У зовнішній політиці Муссоліні швидко перейшов від пацифістського антиімперіалізму до крайньої форми агресивного націоналізму. Одним із перших прикладів цього було його бомбардування Корфу у 1923 році, після чого він успішно встановив маріонетковий режим в Албанії та завоював Лівію. Його мрією було зробити Середземне море mare nostrum («нашим морем»).

Але і цього йому було мало: дуче заявив, що сучасні танці «є зародком плотського гріха, вселяючи в розуми людей тягу до аморальності». Скорочувалося число нічних ресторанів, клубів і вар'єте. Іноземці, які відвідували Італію в ті роки, відгукувалися про вечірній Рим, як про грандіозне кладовище. Роздування міфу про «надлюдину», яка веде націю до «світлого майбутнього», досягло апогею у другій половині 30-х років. На честь дуче складали поеми і пісні, знімали кінофільми, ліпили монументальні скульптури і штампували статуетки, малювали картини і друкували листівки. Нескінченні славослови лилися на масових мітингах і офіційних церемоніях, по радіо і із сторінок газет. Навіть календар не встояв перед натиском нового культу: з 1933 року нове офіційне літочислення почало відлічувати роки «фашистської ери».

Муссоліні не прагнув до нестримного особистого збагачення, він був байдужим до грошей, але не до тих благ, які вони забезпечують. Дефіциту засобів на особисті витрати він не переживав, міг демонстративно відмовитися від платні прем'єра, зробивши вигляд, що не помічає, як накопичуються ці гроші на спеціальному рахунку у «Банко д «Італіа». Основним джерелом доходу сім'ї Муссоліні служила газета «Пополо д‘Італіа», яка йому належала. Крім того, він отримував платню депутата, пристойні гонорари за статті в зарубіжних виданнях, великі суми за всілякі титули. Ці засоби дозволяли дуче ні в чому не відмовляти ні собі, ні своїм близьким. Але все таки на його повсякденну поведінку наклало відбиток те середовище, в якому він виріс, – так званий середній клас. Муссоліні демонстративно зневажав світські манери, навіть на офіційних церемоніях і обідах не завжди дотримувався правил етикету. У колі рідних і близьких дуче не приховував свого нерозуміння мистецтва і презирства до нього, він серйозно говорив про можливість продажу до Німеччини творів італійського мистецтва.

У 1935 р. на конференції у Стрезі він допоміг створити антигітлерівський фронт, щоб захистити незалежність Австрії, але його успішній війні проти Абісінії (Ефіопії) чинила опір Ліга націй, і він був змушений шукати союзу з нацистською Німеччиною, яка вийшла з Ліги у 1933 р. Його активне втручання в Громадянську війну в Іспанії у 1936-1939-х рр. на боці генерала Франциско Франко виключило будь-яку можливість примирення з Францією і Великобританією. В результаті цього він мусив змиритися з німецькою анексією Австрії та розділом Чехословаччини 1939-го року. На Мюнхенській конференції у вересні 1938-го року він виступав як помірний політик, який прагне до миру в Європі, але його «вісь» з Німеччиною отримала фактичне підтвердження у вигляді «Сталевого пакту» з Гітлером у травні 1939-го року. Явно будучи підпорядкованим партнером, Муссоліні слідом за нацистами запровадив націоналістичну політику, яка призвела до переслідування євреїв та створення системи апартеїду в Італійській імперії.

Дуче завжди жив в собі і для себе, він не належав сім'ї – не внаслідок надмірної завантаженості роботою, а через склад характеру. Близьких друзів дуче ніколи не мав і фізично не терпів людей, які були йому чимось неприємні, зате сам Муссоліні завжди давав рясну їжу для розмов і анекдотів. У нього був навіть спеціальний штат помічників, які сортували листи невідомих прихильниць дуче, що мріяли про зустріч з ним. Претендентки піддавалися ретельній поліцейській перевірці і лише після цього допускалися в його кабінет.

Прихід до влади в Германії Гітлера дав Муссоліні гідного союзника. Упевнений в підтримці з боку гітлерівської Німеччини і нейтралітеті Франції, Муссоліні захопив Ефіопію, що супроводжувалося дикою розправою над населенням країни. У вересні 38-го Муссоліні з'явився одним з організаторів Мюнхенської змови, що зумовила захоплення Німеччиною Чехословакії і сприяло розв'язанню 2-ої світової війни. Починаючи з 1943, для Муссоліні і його режиму наступили чорні часи. У липні США і Англія почали військові дії на Сіцілії, а потім і в самій Італії.

Ще з наближенням Другої Світової війни Муссоліні оголосив про свій намір приєднати Мальту, Корсику і Туніс. У квітні 1939 року, після недовгої війни, він окупував Албанію. Не розуміючи, що він мав би більший зиск від збереження балансу сил в Європі, він спирався на політику блефу і буйства, щоб примусити західні демократії піддатися на його зростаючі територіальні апетити. Хоча протягом 15-ти років Муссоліні проповідував принади війни і військову готовність Італії, його війська були абсолютно не готові, коли вторгнення Гітлера в Польщу призвело до Другої Світової війни. Муссоліні вирішив не втручатися, доки не стане ясно, хто виграє. Він оголосив війну лише у червні 1940-го року, сподіваючись, що війна триватиме не довше кількох тижнів. Його напад на Грецію у жовтні продемонстрував, що він нічого не зробив для підготовки ефективної військової машини, однак йому нічого не залишалося, як вслід за Гітлером проголосити війну Радянському Союзу в червні 1941 року та Сполученим Штатам Америки в грудні 1941 року.

Слідом за поразками італійців на всіх фронтах та після висадки англо-американських військ у Сицилії 1943 року, більшість соратників Муссоліні відвернулася від нього на Великій Фашистській Раді 25 червня 1943 року. Це дозволило королю відправити його у відставку і арештувати його.

Визволений німцями через декілька місяців, Муссоліні заснував республіканську фашистську державу (Італійську Соціалістичну Республіку) на півночі Італії, але він вже був не більше маріонеткою під захистом німецької армії, постійно намагаючись перекласти провину за поразку на італійський народ, який виявився недостатньо великим для того, щоб належно оцінити його імперські мрії.

Ця операція закінчилася капітуляцією Італії 3 вересня, підписаної на острові Сицилія королем Віктором-Еммануїлом III. Велика фашистська рада проголосувала проти Муссоліні, а король Італії, який протягом майже двох десятиліть що не брав участь в політичному житті країни, наказав у вересні 1943 заарештувати Муссоліні. Незабаром за особистим розпорядженням Гітлера Муссоліні був звільнений німецькими парашутистами на чолі з штурмбаннфюрером СС Отто Скорцені, і після переговорів з Гітлером, був відправлений під охороною на північ Італії керувати поспішно створеною для прикриття німецьких комунікацій так званою республікою Сало в Ломбардії.

28 квітня 1945 року, безпосередньо перед тим, як війська Альянсу досягли Мілану, Муссоліні разом з його коханкою Клареттою Петаччі був схоплений італійськими партизанами по дорозі до Кьявенни, де він збирався сісти на літак до Швейцарії. Їх розстріляли на місці разом з ескортом у 16 осіб. Наступного дня тіла були вивішені в Piazzale Loreto (Мілан) разом з тілами інших фашистів, на глум натовпу. За тим тіло Муссоліні було перевезено до Предаппіо та поховане у фамільній каплиці.

Одного разу на зорі своєї політичної кар'єри Муссоліні заявив: «Я один приймаю на себе політичну, моральну і історичну відповідальність за те, що все трапилося... « Це була ідеальна формула для народу, охочого поклонятися, але не охочого ні за що відповідати. Фактично дуче відкрив формулу успіху будь-якого авторитарного лідера – формулу політики ХХ століття.

 

 

Белоусов Л. С. «Муссолини: диктатура и демагогия». М. : Машиностроение, 1993.

Бессонов Б. Фашизм: идеология и практика. – М. : Политиздат, 1985.

Випперман В. Европейский фашизм в сравнении. 1922-1982 / Пер. с нем. А. И. Федорова. – Новосибирск: Сибирский хронограф, 2000.

Ридли Д. Муссолини – М. : ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999.

Устрялов Н. В. Итальянский фашизм. – СПб: Нева, 2002.