Демократія

 

Визначення демократії

Ідеальна і реальна демократія

Демократія і пошук ідеального державного устрою

Список використаних джерел

 

 

Що ж таке «демократія»? Безумовно не претендуючи на яке-небудь «кінцеве», ідеальне визначення цього поняття, спробуємо представити одне з бачень цієї проблеми.

Коли античні мислителі, особливо такі, як Платон і Арістотель, відповідали на це питання, вони мали на увазі насамперед демократію як форму правління. Вони розрізняли форми правління в залежності від того, чи править один, деякі чи весь народ і встановлювали три основних стани: монархію, аристократію і демократію. Однак і Платон, і Арістотель кожну форму правління зв’язували з відомою формою громадського життя, з деякими більш глибокими умовами суспільного розвитку. Обоє вони мали визначений емпіричний матеріал по питанню розвитку і зміни політичних форм, і обоє бачили, що якщо є в державі якась внутрішня сила, на якій воно тримається, незважаючи ні на які нещастя, то форми міняються. Кожна з цих форм може бути чи гірше краще в залежності від того, чи випливають вони по шляху закону чи відступають від нього, чи мають вони на увазі загальне благо чи власні інтереси правителів. Але всі ці форми рухливі і мінливі. Жодна з них не є «кінцевою» і ідеально міцною. Це твердження відносилося в тому числі і до демократії. У Платона ця мінливість демократії перетворюється в порочне коло: з однієї сторони це краще з правлінь, усі стають вільними, кожен одержує можливість улаштовувати своє життя по своєму бажанню, однак з іншого боку, нібито, унаслідок «відсутності в житті людей твердого плану і порядку» усі тут приходить у розлад. Мінливість і рухливість демократії відзначає й Арістотель. Найбільш міцним він вважає демократичний лад у народів, що живуть простій, близької до природи життям. Інші види демократії здаються йому підданими змінам, причому найгіршим видом він вважає той, у якому під видом панування народу править купка демагогів, у якому немає твердих законів, а є постійно мінливі розпорядження, у якому судова система перетворюється в знущання над правосуддям.

Європейський гуманізм уніс значні «ускладнення» у «простоту» грецьких визначень. Древній світ знав тільки безпосередню демократію, до якої народ (раби, зрозуміло, за народ не вважалися) сам править державою через загальні народні збори. Поняття демократії збіглося тут з поняттям демократичної форми правління, з поняттям безпосереднього «народоправства». Хоча Руссо також відтворював це грецьке слововживання, однак саме він створив теоретичне обґрунтування більш широкому розумінню демократії, що затвердилося в наш час. Він допускав, що з верховенством народу можуть бути сумісні різні форми державної влади – і демократична, і аристократична, і монархічна. Тим самим він відкрив шлях для нового розуміння демократії як форми держави, у якому верховна влада належить народу, а форми правління можуть бути різні.

Пізніше поняття демократії було поширено на усі форми держави, у якому народу належить верховенство у встановленні влади і контроль над нею. При цьому допускалося, що свою верховну владу народ може виявляти як безпосередньо, так і через представників. Відповідно до цього демократія визначається насамперед як форма держави, у якій верховенство належить загальній волі народу. Це є самоврядування народу, без його розходження на «чорних і білих», «пролетарів і буржуазію», тобто всієї маси народу в сукупності. Отже, демократичній ідеї однаково суперечить усяке класове панування, усяке штучне узвишшя однієї людини над іншим, якими б людьми вони ні були. Таким чином, класова демократична теорія, сприйнята більшовиками, була протиріччям самої собі.

На підставі цих визначень монархічна Великобританія вважається в тому числі сучасною теорією не менш демократичною, ніж республіканська Франція. Так само і ряд інших монархічних країн, як Швеція, Норвегія, Данія, Нідерланди вважаються незрівнянно більш демократичними, чим проголошені такими багато держав Африки чи Латинської Америки.

У цьому змісті сучасна політична думка прийшла до набагато більш складного представлення емократії, чим те, що зустрічається в античності. Але в іншому відношенні вона не тільки підтвердила, але і закріпила грецьке розуміння істоти демократії. Висунувши як загальний ідеал державного розвитку ідеал правової держави, ми найчастіше розглядаємо демократію як одну з форм правової держави. А тому що з ідеєю правової держави нерозривно зв’язане представлення не тільки про основи влади, але і про права громадян, правах волі, то древнє визначення демократії як форми вільного життя тут органічно зв’язується із самою суттю демократії, як форми правової держави.

Багато вчених називають демократію вільним правлінням (free government). Це ще раз показує, якою мірою поняття волі нерозривно сполучається з уявленням про демократичну форму держави і, здавалося б, вичерпує його.

Однак, не згадавши про властиве демократії прагнення до рівності, ми могли б випустити з уваги один з найбільш важливих ознак демократичної ідеї. Де Токвіль відзначав, що демократія більш прагне до рівності, ніж до волі: «люди хочуть рівності у волі, і, якщо не можуть неї одержати, вони хочуть його також і в рабстві».

З погляду моральної і політичний між рівністю і волею існує найбільше співвідношення. Ми вимагаємо для людини волі в першу чергу для повного і безперешкодного прояву її особистості, а тому що остання є невід’ємним «атрибутом» кожної