Діяльність Костя Штеппи в окупованомув Києві (1941-1943 рр.) : історіографія

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

«Штепа, син українського священика, підпав під вплив північного середовища ще в часі студій у Петербурзькому університеті. За совєтських часів він був професором старинної історії, спершу в Ніжинському Інституті Народної Освіти, згодом у Київському університеті. В часі свого побуту в Києві Штепа виступав як свідок у большевицьких прокурорів і проти наших учених, Е. Тимченка й Катерини Грушевської. В 1941 р. він виправдувався тим, що К. Грушевська сама себе “сипнула” й він “мусів підтвердити” її зізнання... Коли з кінцем березня 1942 р. формувалася перша міська управа в Києві, під головуванням професора університету Оглоблина (тут помилка, адже ця управа була сформована наприкінці вересня 1941 р. і саме тоді її очолив О. Оглоблин. – В. Г), Штепа став керманичем Відділу Культури й Освіти. Тому, що ця міська управа була єдиною українською владою в місті і взяла на себе удержання наукових установ, міський Відділ Культури й Освіти придбав функції міністерства освіти та обсаджував провідні становища в тих установах. Тоді Штепа іменував себе ректором університету. Коли ж згодом головою став Багазій, усунув Штепу з керівництва Відділу Культури й Освіти та хотів усунути його з ректорату, тоді Штепа знайшов собі німецьких протекторів, і тому радо прийняв від них редакцію “Нового Українського Слова”. Статті до цього часопису він тільки підписував, коли цього від нього вимагали, бо вони складалися в канцелярії шефа пропаганди “групи Розенберга”, – як це припадково зауважив одного разу керівник міського Відділу Пропаганди» [2, 808-809].

Подібну лінію зображення К. Штеппи продовжив у статті «На зов Києва» О. Жданович, зауваживши: «На місце Івана Рогача прийшов безличний раб, проф. Штепа. Вступаючи на трон редактора вже “Нового Українського Слова”, він заявив, що його не лише завданням, але й метою є “не зробити й не допустити нічого, що могло б засмутити визволителів”« [3, 213]. Схожої думки про нього дотримувався й М. Михалевич, згадуючи зокрема, що «зі сторінок вже пронімецького “Нового Українського Слова”, редагованого вчорашнім попиханцем Москви і нинішнім прихвоснем Берліну К. Штепою, кияни довідалися, що насправді українські націоналісти ніколи не були союзниками німців» [4, 245].

Проте, не всі історики діаспори подають постать К. Штеппи у негативному світлі. Так, наприклад, у своїх розповідях про окупований Київ Н. Полонська- Василенко відкликається позитивно про Костя Фео- досійовича. І це не дивно, адже як повідомляє І. Верба, К. Штеппа підтримав клопотання професора Київського університету Н. Полонської-Василенко про призначення їй персональної академічної пенсії у голодні 1941-1942 рр. [5, 108]. У радянській історіографії про повсякденне життя в окупованому Києві писати було не прийнято, а тому статті та роботи про К. Штеппу відсутні. Значна кількість праць про нього з’явилася вже з проголошення незалежності України. Відразу слід зазначити, що у більшості ці дослідження вже не мають ідеологічного забарвлення, їм притаманний об’єктивний і неупереджений підхід.

Найактивніше біографію К. Штеппи серед сучасних істориків вивчає І. Верба. У 1995 р. світ побачили дві статті, в яких, на основі історії Української академії наук в окупованому Києві, розповідається про наукову діяльність Костя Феодосійовича. У дослідженнях «Сторінки історії Української академії наук в німецькій окупації (кінець 1941 – початок 1942 рр.) « [6, 45] та «Спроби відновлення Української академії наук у Києві (кінець 1941 – середина 1942 рр.) « [7, 87-99] науковець розповідає про його діяльність в окупованому Києві. Зокрема історик зазначив, що він стояв біля джерел поновлення роботи Української академії наук та, будучи завідуючим відділом культури і освіти КМУ, спряв матеріальній підтримці багатьох науковців, що дало їм змогу вижити у важких умовах окупації. Також І. Верба відзначає, що, завдяки допомозі відомого вченого, у Києві за часі гітлерівців були відкриті освітні, науково-дослідні й мистецькі заклади, відновлено роботу міських архівних, музейних і спортивних установ, започатковано об’єднання профспілки, відкрито методичні курси з гуманітарних питань. Зрештою, він дійшов висновку, що громадська діяльність К. Штеппи, за умов окупації, набагато перевищує його тенденційну суспільну працю» [7, 99].

У 1999 р. на шпальтах «Українського історичного журналу» побачило світ нове дослідження І. Верби щодо К. Штеппи. Автор вперше спробував відобразити «білі плями» його біографії [5, 98-115; 8, 97-113]. Вказані факти дослідник підтверджував архівними документами, які вперше вводив до наукового обігу. Саме у цій роботі І. Верба довів правильність написання прізвища вченого не «Штепа», а «Штеппа» [8, 99]. Приділив увагу сучасний учений і діяльності останнього в окупованому Києві. Відтворивши повну хронологію життя історика, автор зупинився на суперечливих моментах біографії. На основі архівних джерел, у статті показано здобутки Костя Феодосійовича на посаді завідуючого відділом культури і освіти КМУ [5, 106-111]. Крім цього, І. Верба спробував з’ясувати, чому К. Штеппа активно співробітничав з окупаційною владою. Проаналізувавши низку документів з Галузевого архіву СБУ, дослідник дійшов висновку, що «особу й діяльність К. Штеппи років окупації Києва спотворено, не враховано драматичних обставин його життя (син Еразм знаходився у концтаборі в Німеччині як заручник) та гіперболізовано співпрацю вченого з окупаційною владою» [5, 111]. Тому ми з упевненістю можемо зазначити, що саме цією статтею І. Верби було закладено підґрунтя для подальшого об’єктивного вивчення постаті К. Штеппи.

Розповіла про життя в Києві історика за умов окупації