Французько-німецьке партнерство в європейських інтеграційних процесах (1989-2006 рр.)

Найбільше в даній дисертації використано напрацювання західних і, передусім, німецьких та французьких дослідників і практиків зовнішньої політики: Д. Муазі, Д. Верне, П. Московісі, Ж.-Л. Кермонна, С. Мартанса та Ж.-П. Фролі, М. Купмана, К. Хаке, К. Кайзера та Х. Мауля, М. Мертеса, Г. Шельгена, У. Жиро та ін. Особливо хотілося б відзначити праці, спільно написані французькими і німецькими дослідниками, а саме Івом Безо і Матіасом Шульцем, Коріною Дефранс і Ульріхом Пфайлем, Мартіном Купманом і Лукасом Делатром, Ульріке Жиро разом з М.Купманом, К.Кайзером, Максом Лефебром, Тьєрі Монтбріалом і Філіпом Моро-Дефаржем тощо. Багато з них характеризуються особливою чутливістю до будь-яких змін у міжнародній поведінці своїх сусідів по той бік Рейну. Водночас французька і німецька політична еліта сприймають нове становище розширеного Євросоюзу на континенті і відповідно намагаються адаптувати до нього як свої національні підходи, так і спільні зовнішньополітичні ініціативи. 

Аналіз праць американських й англійських дослідників Е. Марковітца і С. Райха, Зб. Бжезинського, В. Патерсона і Ч. Джефрі, Т. Педерсона, Д. Вебера, Д. Кеннета свідчить, що вони дедалі виразніше сприймають французько-німецький «мотор» як своєрідний каталізатор для подальшої інтеграції Європи та зміцнення її самостійницьких тенденцій. Водночас більшість британських і американських дослідників визнають, що незалежно від рівня суперечностей між «атлантизмом» та «європеїзацією», домінуючою тенденцією залишається їх військове співробітництво і загалом співпадаюча політична лінія.

Таким чином, з проблематики французько-німецького партнерства в європейській політиці існує значна кількість праць наукових вітчизняних і зарубіжних дослідників. Незважаючи на це, в українській політологічній думці періоду незалежності практично немає ґрунтовних досліджень, спеціально присвячених французько-німецькій співпраці в ЄС. Переважна більшість публікацій стосуються ще радянського періоду, мають історичне спрямування і відбивають ідеологічні настанови марксистсько-ленінської ідеології. Саме цим пояснюється спроба автора з політологічних позицій переосмислити етапи партнерства Франції і ФРН у європейських інтеграційних процесах і, на цій основі, концептуалізувати особливості їхньої співпраці в сучасному Євросоюзі.

У другому розділі «Формування політичної основи французько-німецького співробітництва» досліджуються умови, причини та спонукальні чинники зближення французької і західнонімецької еліти на тлі розгортання міжсистемного протистояння між США і СРСР. Аналіз характерних рис процесу взаємовідносин між Францією періоду Четвертої республіки та ФРН, яка постала на території окупаційних зон західних союзників по антигітлерівській коаліції, свідчить про те, що розвиток відносин між ФРН і Францією в 1949-1958 рр. проходив, головним чином, під знаком європейської інтеграції. Успіхи й провали на цьому шляху дозволили розробити основні принципи даного процесу, зокрема, необхідність поетапної інтеграції й зближення сусідів по Рейну як фундаментальної основи для її успішного розвитку. Всі створені в той період європейські співтовариства ґрунтувалися на наднаціональних принципах і передбачали в першу чергу спільну діяльність західнонімецької і французької промисловості, що зміцнювало економічну базу Франції й полегшувало ФРН шлях до рівноправної участі в союзі західних держав. Головними ініціаторами двосторонньої кооперації були здебільшого керівники обох країн, а не партії, науковці чи представники великого капіталу. Зближення позицій відбувалося на основі протидії комуністичній загрозі та в умовах взаємодії у стратегічних галузях – виробництві вугілля і сталі. Після провалу планів створення «європейської армії» французько-німецьке зближення дедалі більше концентрувалося на економічній співпраці в рамках західноєвропейської інтеграції.

У 1960-х рр. ключове значення для виведення відносин між Парижем та Бонном на новий рівень співробітництва мали об’єктивні та суб’єктивні чинники:

- конституційні зміни у Франції і повернення до влади Шарля де Голля;

- зближення позицій СРСР і США в питанні розповсюдження ядерної зброї та розрядки напруженості у Європі. Діалог наддержав значно ускладнив простір для зовнішньополітичних дій Парижа (у питаннях розробки власної ядерної зброї) і Бонна (у німецькому питанні), що спричинило зближення французьких і західнонімецьких підходів в оцінці безпекової і політичної ситуації в Європі;

- успішний розвиток регіональної інтеграції в рамках Європейського об’єднання вугілля і сталі та Європейських економічних співтовариств;

- особистісні якості Шарля де Голля та Конрада Аденауера, які володіли достатнім політичним авторитетом і впливом, щоб примирити два народи та закріпити концепцію «особливих відносин» між Бонном і Парижем на договірній основі. 

Єлісейський договір 1963 р. став однією з найважливіших віх у відносинах між обома країнами, з якої можна почати відлік нового етапу, що змінив концепцію «зближення» двосторонніх відносин на «примирення». Новим елементом стосунків Парижа і Бонна стала систематизація двосторонніх відносин на основі механізму, покликаного дати можливість завчасно виявляти розбіжності між країнами у низці конкретних сфер міжнародної політики. Заснована Єлісейським договором система двосторонніх консультацій мала своєю метою полегшити пошуки компромісу до того, як протиріччя прорвуться назовні. 

Французько-західнонімецька консультаційна система довела певну ефективність, особливо у другорядних питаннях двосторонніх відносин, що не зачіпали життєво важливих інтересів партнерів. До цього Францію і ФРН підштовхували як міркування солідарності в рамках західних структур співпраці, так і регіональні інтереси, пов’язані з розвитком