Французько-німецьке партнерство в європейських інтеграційних процесах (1989-2006 рр.)

Підписання Договору про французько-німецьку дружбу 22 січня 1963 р. виступило одночасно апогеєм та поворотом у європейській політики Франції, апогеєм через те, що створювало умови для проведення політики безпеки на основі співробітництва у сфері західноєвропейської інтеграції та оборони. Генерал де Голль прагнув зробити французько-німецькі відносини стрижнем свої зовнішньої політики та навіть планував заснування справжньої французько-німецької ради міністрів. У його баченні французько-німецьке співробітництво мало стати ядром незалежної Європи. Поворотом цей договір став через преамбулу, що додав Бундестаг з метою надання особливого статусу трансатлантичним відносинам. «Охолодження» особливих відносин між Бонном і Парижем, що сталося за правління Л. Ерхарда, було спричинено суперечностями у підходах політичних еліт щодо поглиблення і розширення західноєвропейської інтеграції, а також ролі НАТО у забезпеченні безпеки в Європі. 

У 1970-х рр. під впливом кризових явищ у світовій економіці, пов’язаних із крахом Бретон-Вудської системи та нафтовим шантажем арабських країн, французько-німецька співпраця істотно активізувалася, передусім у завершенні, розширенні і поглибленні інтеграційних процесів у Західній Європі. При цьому незмінною турботою французького керівництва залишалось забезпечення такого балансу сил у Західній Європі, при якому надійно урівноважувався політичний та економічний динамізм ФРН. У свою чергу, німецьке керівництво, всіляко сприяючи співпраці з Францією та інтеграційним процесам, прагнуло підвищити статус Федеративної Республіки у європейській та світовій політиці, забезпечити надійні відносини із своїми сусідами для створення такого потенціалу довіри, який у майбутньому дозволив би досягнути «німецької єдності». 

У 1980-х рр. співробітництво між Францією та ФРН розвивалося форсованими темпами. Динаміка військово-політичного виміру двосторонньої співпраці свідчила про дедалі зростаючий рівень взаємозалежності обох країн, а також про конвергенцію французьких і західнонімецьких концепцій національної безпеки. Активна французько-німецька взаємодія в ЄЕС, а також поглиблення й інтенсифікація діалогу між Бонном і Парижем на основі механізму співробітництва, закладеного в Єлісейському договорі, обумовили подальшу еволюцію концепції двосторонніх відносин, змінивши «примирення» на «мотор» європейської інтеграції. Основою такого кооперації стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію країн Західної Європи, вивести її на якісно новий рівень, що в перспективі мало принести вагомі дивіденди: для Франції – розв’язання власних економічних проблем, для ФРН – досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” у політичний вплив. 

Міжнародно-договірне оформлення об’єднання Німеччини, що вийшло на порядок денний європейської політики внаслідок кардинальних зрушень на рубежі 80-х – 90-х рр., об’єктивно змінювало політичні детермінанти французько-німецької співпраці. Це не тільки призвело до певних протиріч між Францією та ФРН, а й призвело до перегляду концепції двостороннього співробітництва в ЄС. Франсуа Міттеран висунув Гельмуту Колю умову, згідно з якою французи не стоятимуть на заваді німецького єднання, якщо німці погодяться пожертвувати своєю «маркою» заради створення валютного союзу. У відповідь на французьку ініціативу Коль запропонував пов’язати прогрес у напрямі валютного союзу з оформленням політичного союзу, що у той час відкидав Франсуа Міттеран. Результатом компромісу між Францією та Німеччиною, якого вони досягли під час переговорів щодо об’єднання двох німецьких держав, стало укладання Маастрихтського договору в 1992 р., що започаткував важливий етап у євроінтеграційному процесі, спрямувавши його динаміку в напрямі формування єдиної політичної системи та розбудови Економічного й валютного союзу. 

Третій розділ «Адаптація європейської стратегії Франції і ФРН до нових умов розвитку міжнародних відносин» присвячений дослідженню тенденцій розвитку французько-німецьких відносин після об’єднання Німеччини. Зокрема, в рамках “другої та третьої опір” ЄС, які стосувалися відповідно спільної зовнішньої політики і політики безпеки Європейського Союзу, а також співпраці у сфері внутрішніх справ і юстиції, між двома країнами зберігалася активна кооперація. Загалом політичні еліти обох країн сприйняли нову ситуацію в Європі, визнали необхідність інституційних змін у ЄС, але відстоювали різні підходи щодо поглиблення і розширення Союзу. У 1995-1998 рр. прихід до влади у Франції нового лідера та внутрішні проблеми в Німеччині, пов’язані з об’єднанням країни, актуалізували більш прагматичний підхід керівників обох держав до двостороннього партнерства в ЄС, що значно зменшило динаміку європейського будівництва. 

Прихід до влади у Німеччині урядової коаліції соціал-демократів та “зелених” не став винятком. Уже під час перших двосторонніх консультацій за участю Шредера, що відбулися в Потсдамі (30.11.-1.12.1998), ішлося про “нову легкість” у стосунках між партнерами. Париж і Берлін продемонстрували новий підхід – “менше романтики, більше прагматизму”, згідно з яким відкрито обговорювалися проблемні питання як двосторонніх відносин, так і європейської політики. Ця тенденція позначилася загостренням французько-німецьких відносин протягом Ніццького саміту, особливо в питаннях аграрної політики та інституційного реформування ЄС перед розширенням спільноти на схід. Результатом протистояня стало усвідомлення, що конфронтація Берліна і Парижа в Євросоюзі робить європейську політику обох країн у структурному плані неефективною. Тому уже через місяць після Ніцци керівники Франції і Німеччини започаткуали так званий “блесхаймський процес” – регулярні раз на шість тижнів конфіденційні консультації на вищому рівні. Ця ініціатива виявилася успішною, оскільки закритий режим переговорів дав змогу детальніше обговорити і погодити складні питання двосторонніх відносин: реформа інституцій та сільськогосподарського сектору країн ЄС. Окрім розв’язання найбільш гострих проблем, Франція та Німеччина не тільки відновили роботу “мотору” у євробудівництві, а й вивели його на