Французько-німецьке партнерство в європейських інтеграційних процесах (1989-2006 рр.)

«Охолодження» особливих відносин між Бонном і Парижем, що сталося за правління Л.Ерхарда, було спричинено суперечностями у підходах політичних еліт щодо поглиблення і розширення західноєвропейської інтеграції, а також ролі НАТО у забезпеченні безпеки в Європі. 

У 70-х рр., під впливом кризових явищ у світовій економіці, пов’язаних із крахом Бретон-Вудської системи та нафтовим шантажем арабських країн, німецько-французька співпраця істотно активізувалася, передусім у завершенні, розширенні і поглибленні інтеграційних процесів у Західній Європі. 

Основні зусилля Валері Жискар д’Естена та Гельмута Шмідта спрямовувалися на спільну діяльність в ЄС. Головними напрями взаємодії Парижа і Бонна було створення механізму співробітництва в економічній і фінансовій сферах, оптимізація інституціональної основи Співтовариства, посилення політичної співпраці між країнами-членами, а також розширення Європейського Союзу на північ і південь.

У 80-х рр. зусилля вже Франсуа Міттерана та Гельмута Коля не тільки поспряли поглибленню економічного та політичного співробітництва в ЄС, а й доповнили французько-західнонімецьку співпрацю інтенсивним діалогом з безпекових питань. Динаміка військово-політичної співпраці між ФРН і Францією свідчило про дедалі зростаючий рівень взаємозалежності обох країн, а також про конвергенцію французьких і західнонімецьких концепцій національної безпеки. 

Французько-західнонімецьке співробітництво з 1974 по 1990 рр., незважаючи на певні розбіжності з тих чи інших питань, характеризувалося активним зближенням. Саме в цей період зміцнюється німецько-французька кооперація щодо питань європейської єдності, що спричинила подальшу еволюцію концепції двосторонніх відносин, змінивши «примирення» на «мотор» європейської інтеграції. Постійно тримаючи у полі зору головну лінію на зміцнення відносин, політичні керівники обох країн крок за кроком розширювали сфери двосторонньої співпраці, серед яких: економічна інтеграція, координація спільних дій у рамках Європейського політичного співробітництва, зростання воєнно-політичного співробітництва тощо. Основою такого зближення стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію країн Західної Європи, вивести її на якісно новий рівень, що в перспективі мало принести вагомі зовнішньополітичні дивіденди: для Франції – розв’язання власних економічних проблем, для ФРН – досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” у політичний вплив. 

3. Міжнародно-договірне оформлення об’єднання Німеччини, що вийшло на порядок денний європейської політики внаслідок кардинальних зрушень на рубежі 80-х – 90-х рр., об’єктивно змінювало політичні деремінанти французько-німецької співпраці. Це не тільки призвело до певних протиріч між Францією та ФРН, а й призвело до перегляду концепції двостороннього співробітництва в ЄС. У цьому зв’язку новий етап євроінтерграції, започаткований Маастрихтським договором, став можливим внаслідок компромісу між Францією та Німеччиною, якого вони досягли під час переговорів щодо об’єднання двох німецьких держав. Позиція французького керівництва протягом переговорного процесу щодо остаточного врегулювання німецького питання яскраво підтвердила стратегічну лінію французів на посилення, за допомогою європейського економічного і валютного союзу, контролю над Німеччиною та збереження свого впливу в Європі. У свою чергу німецькі керівники, блискуче провівши переговорний процес щодо остаточного врегулювання німецької проблеми, довели, що здатні вирішувати на свою користь складні питання міжнародної політики. 

4. З успішним об’єднанням двох німецьких держав, було досягнуто визначеної ще Конрадом Аденауером головної мети європейської політики “старої” ФРН. Виходячи з нової політичної ситуації на континенті, що склалася з у 1990 р., як Франція, так і об’єднана Німеччина почали по-новому визначати свої інтереси в Європі і відповідно коригувати існуючі концептуальні основи європейської політики. У постбіполярний період оновлення французько-німецького партнерства відбувалося на основі консультаційної системи, закладеної Єлісейським договором. Надавши у 1991 р. нових імпульсів розвитку європейської інтеграції Франція і Німеччина вирішили зберегти «мотор», який у подальшому мав отримати нове концептуальне наповнення. Сприйнявши нову ситуацію в Європі, політичні еліти обох країн водночас відстоювали різні підходи щодо поглиблення і розширення Союзу. Це спричинило певні суперечності у французько-німецькій співпраці. В той час як в рамках “другої та третьої опор” ЄС, які стосувалися відповідно спільної зовнішньої і безпекої політики, а також співпраці у сфері внутрішніх справ і юстиції, відбувалося активне співробітництво між двома країнами, формування економічного і валютного союзу, що згідно з положеннями Маастрихтського договору стосувалося “першої опори” ЄС, відбувалося в умовах зіткнення позицій Франції і ФРН.

Після приходу до влади нового уряду канцлера Герхарда Шредера французько-німецький “мотор” європейської інтеграції опинився у своєрідній перехідній фазі, що характеризувалася переоцінкою політичними елітами обох держав рольової функції і завдань “тандема” в “постбіполярній” Європі. Саме в цьому контексті слід розглядати суперечки між Шредером і Шираком в аграрній сфері, а також під час самітів ЄС у Берліні та Ніцці. 

Протягом цієї фази “переоцінки” політичні еліти обох країн чітко усвідомили, що без їхньої обопільної згоди подальший розвиток інтеграційних процесів у Європі не може бути успішним, оскільки ні реформування різних сфер спільної політики, ні формування ефективних структур розширеної Європи неможливі без згоди однієї із сторін. Усвідомлення такого стану речей спричинило потребу розробки спільної зовнішньополітичної лінії. У цьому зв’язку успіх “блесхаймського процесу” засвідчив, що урядам Німеччини і Франції вдалося не тільки подолати найгостріші кризові явища у двосторонніх відносинах, а й завершити оновлення концепції двосторонньої співпраці, підвівши під діяльність «мотору» спільну зовнішньополітичну лінію.

5. Після 2002 р.,