Генезис вітчизняного кримінального законодавства за злочини проти громадської безпеки в період 1917-2001 рр.

З самого початку створення Українській Центральній Раді, у зв’язку із політичною і економічною нестабільністю, яка була викликана веденням збройної боротьби та загальною розрухою в державі, прийшло- ся вести боротьбу з багатьма негативними і протизаконними явищами. До основних злочинів проти держави, громадської безпеки та громадського порядку у той період відносилися: ворожа агітація, посягання на зміну влади в країні, загроза внутрішній безпеці держави та порушення громадського порядку.

Про охорону громадського порядку в Україні йшлося у постанові Комісії з охорони порядку в Україні від 28 грудня 1917 року. У зв’язку з складною політичною ситуацією, що пов’язана з намаганням захоплення влади більшовиками та початком розгулу анархії, усі державні органи повинні були дбати, щоб всі постанови і розпорядження Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату точно і негайно застосовувалися в життя.

25 березня 1918 року був виданий обіжник про законну силу постанов Тимчасового Уряду від 2 серпня 1917 року «Про прийняття засобів проти осіб, які загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці і завойованій революцією свободі», від 4 серпня 1917 року «Про зміну 100 і 101 статей Кримінального Уложення», від 5 серпня 1917 року «Про відповідальність за образу дипломатичних представників іноземних дружніх держав» та від 6 липня 1917 року «Про підрив державної влади». У цьому обіжнику зазначалося, що ці постанови не скасовані Українською Центральною Радою і мають силу як закони Української Народної Республіки, а терміни «Росія» у відповідних місцях потрібно змінити на «УНР» [3].

Що стосується судової практики у справах про злочини проти держави, громадської безпеки та громадського порядку, то, передусім, слід відзначити велику завантаженість судових органів розглядом різних видів злочинів, які виникали на теренах України в цей час та неповну сфор- мованість судового апарату. Але, не дивлячись на ці негаразди, судові установи здебільшого успішно справлялися зі своїми обов’язками. Зрозуміло, що боротьбі зі злочинами проти держави, громадського порядку та громадської безпеки надавалося першочергове значення.

Отже, за доби Української Центральної Ради були створені та впроваджені у життя нормативно-правові акти, які поряд з врегулюванням інших суспільних відносин у галузі кримінального права були направлені безпосередньо на боротьбу зі злочинами проти держави, громадської безпеки та громадського порядку. Ці кримінально-правові акти відіграли важливу роль у забезпеченні правопорядку в державі. Хоча законодавчі органи доби Української Центральної Ради не завжди вчасно реагували на розвиток подій, подекуди не встигали видавати правові акти, які б попереджали вчинення протиправних дій, розвиток кримінального законодавства, спрямованого на боротьбу зі злочинами проти держави, громадської безпеки та громадського порядку, слід визнати позитивним.

У досліджуваному історичному періоді основним нормативним документом залишалося «Кримінальне Уложення» 1903 р., що визначало кримінально-правову політику держави.

Загальна частина (глава І) «Кримінального Уложення» містила ряд нових положень, які були вироблені кримінально-правовою політикою кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. Кримінальне уложення мало поділ на загальну та спеціальну частини. Особливій частині було присвячено окремий розділ ІХ, яким передбачалася відповідальність за порушення постанов про захист громадської та особистої безпеки [3, с. 84].

Таким чином, можна стверджувати, що при здобутті Україною незалежності у 19171920 рр. кримінально-правова політика не була докорінно змінена – вона лише пристосувалась до нових соціально-політичних умов.

Друга фаза української державності – доба Гетьманату – розпочалася з приходу до влади 29 квітня 1918 року Павла Скоропадського [5, с. 81]. Гетьман відразу ж видав «Грамоту до всього українського народу», в якій закликав додержуватися порядку і спокою в країні [6]. Але з приходом до влади гетьмана П. Скоропадського ситуація в державі на краще не змінилася. Умови військового часу та відсутність ефективного кримінального законодавства вимагали від гетьманського уряду рішучих дій. Тим більше, що нові порядки, закріплені урядом і адміністрацією П. Скоропадського, каральні експедиції, організовані за допомогою німецького війська, викликали опір селянських і робітничих мас. Почалися страйки, саботажі, замахи на життя державних діячів.

Саме тому законодавча діяльність в цей час була спрямована на боротьбу зі злочинами проти держави, громадської безпеки та громадського порядку. Такого спрямування вимагали й працівники прокуратури та судів, які безпосередньо застосовували це законодавство на практиці.

26 липня 1918 року була затверджена постанова «Про деякі тимчасові заходи до охорони державного порядку і громадського спокою» [7]. Ця постанова надавала право передавати до військового судудля здійснення правосуддя за законами військового часу справи про вчинені приватними особами злочинів, які являють реальну небезпеку для державного порядку і громадського спокою. До злочинів, які являють реальну небезпеку для державного порядку й громадського спокою, відносилися всі злочини, передбачені законом «Про військову підсудність» від 30 травня 1918 року, а саме: зрада держави; шпигунство; повстання проти влади; опір владі; напад на військових при виконанні ними службових обов’язків чи з приводу такого виконання обов’язків; агітація, яка руйнувала військову силу в усіх відношеннях; знищення або пошкодження належних до війська збройних, речових, продуктових та інших складів і