Характеристика руху опору на окупованих російських землях

Організація руху опору у тилу німецьких військ радянським політичним керівництвом з початком війни розглядалася в основному не як завдання збройних сил, а як одне із завдань партійних і радянських органів.

Однією з причин невірного вибору цілей і завдань партизанських загонів і диверсійних груп у тилу супротивника був механічний перенос форм партизанської боротьби із громадянської війни на нові умови. Якщо в роки громадянської війни озброєння партизанських загонів і конфронтуючих їм частин регулярних військ, за винятком артилерії, було в основному однаковим (кулемети, гвинтівки, гранати, шаблі), то у 1941 році супротивник мав велику кількість танкових і механізованих з'єднань і частин, які за підтримкою авіації й артилерії мали пригнічуючу перевагу у відкритому бою з партизанами.

Тому, якщо в громадянську війну партизанські загони займали міста і могли розгромити супротивника у відкритому бою, то до початку другої світової війни вони цю здатність в основному втратили. Чим крупнішим був партизанський загін, який розпочинав відкритий бій з німцями, тим легше було супротивникові застосувати сучасні засоби ураження і знищити партизанське формування.

10 липня 1941 року Державний Комітет Оборони направив головнокомандуючим військами напрямків К. Е. Ворошилову, С. К. Тимошенко, С. М. Будьонному, а також командуючим округами, фронтами й арміями, головам СНК і секретарям ЦК союзних республік Постанову № ГКО-83сс за підписом Й. Сталіна, де пропонувалося, що громити тили німців повинні не спеціальні частини збройних сил, а беззбройне мирне населення окупованих областей, що яке закликали до самоорганізації для збройної боротьби на захоплених територіях.

З початком війни стала очевидною необхідність широкого розгортання диверсійних дій загонами опору на комунікаціях супротивника і підготовки відповідних фахівців. У липні 1941 року було створений Оперативно-навчальний центр Західного фронту з підготовки партизанів до проведення диверсій. Незабаром аналогічні центри і школи з підготовки партизанів-диверсантів було створено і на інших фронтах. Відсутність у таких загонах мінерів-підривників гальмувала розвиток і широке застосування таких ефективних способів диверсій як підрив поїздів, влаштування засідок із застосуванням керованих фугасів, знищення об'єктів за допомогою мін, керованих по радіо, диверсій із застосуванням мін-сюрпризів та інших спеціальних акцій із застосуванням мінно-вибухових засобів.

Згідно даних головної залізничної дирекції групи армій «Центр» кількість партизанських нальотів на об'єкти залізничного транспорту в першій половині 1942 року становила: січень – 5, лютий – 6, березень – 27, квітень – 65, травень – 145; кількість паровозів, які підірвалися на мінах, становила: у лютому – 5 (у ремонті 2), у березні – 5 (2), у квітні 13 (6), у травні 25 (13) ; кількість сильно пошкоджених і повністю виведених з ладу вагонів: січень – 0, лютий – 0, березень – 57, квітень – 45, травень – 166. Таким чином, наявність або відсутність спеціально підготовленого й оснащеного особового складу, а також спеціального озброєння була одним з вирішальних факторів, які впливали на масштаби диверсійної роботи і форми спеціальних дій у тилу супротивника.

У серпні 1942 року була створена одна інженерна бригада спеціального призначення РВГК і по одному інженерному батальйону спеціального призначення на кожному фронті. Нездатність інженерних військ організувати перекидання підривників у глибокий тил супротивника повітряним шляхом, надзвичайна складність переходу груп через лінію фронту пішим порядком обмежили бойове застосування диверсійних підривних команд гвардійських мінерних частин і з'єднань в основному найближчим тилом супротивника, що знову покладало всі тяготи на плечі учасників ркхк опору.

Сувора зима 1941/42 року була винятково важкою для партизанських формувань. Створені на початку війни партизанські роти, батальйони, полки і дивізії виявилися не пристосованими до гнучких і маневрених дій невеликими групами. Найбільш типовою організаційною одиницею став партизанський загін. Закінчилися запаси боєприпасів, які були зібрані на полях боїв. Більшість загонів і груп не мали зв'язку з Великою землею. Практично були відсутні фахівці мінно-підривної справи, не було й самих мінно-вибухових засобів. Партизанські командири ще не набули досвіду організації партизанських дій і часто вплутувалася у невигідні для них відкриті бойові дії із частинами й підрозділами супротивника.

Через 11 місяців після вторгнення німецьких військ Постановою ГКО від 30 травня 1942 року при Ставці ВГК було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) у якості спеціального військово-бойового органа ВКП (б) з керівництва та координації бойової діяльності партизан. Постановою були також утворені деякі республіканські й обласні штаби руху опору.

Поява ЦШПР уможливила планування партизанських дій, здійснення взаємодії на оперативному рівні з республіканськими та обласними штабами партизанського руху і фронтами, дала змогу організувати цілеспрямовану роботу зівстановлення зв'язку з партизанськими формуваннями, виробляти і доводити до партизанських командирів рекомендації з тактики дій, підказувати найбільш ефективні способи і прийоми ведення диверсійної роботи, постачати партизан зброєю, боєприпасами, медикаментами, готувати кадри, здійснювати взаємодію партизанських формувань із радянськими військами. Наявність у складі ЦШПР оперативного управління дозволяла організувати підготовку і здійснення бойового застосування партизанських формувань в оперативному масштабі, повніше й тісніше координувати діяльність республіканських й обласних штабів партизанського руху.

Істотну роль у виборі змісту і форм партизанського руху зіграло матеріально-технічне забезпечення партизанських формувань. Поява на озброєнні партизанських загонів радіостанцій, спеціальних мінно-вибухових засобів вимагала відповідної підготовки командирів, підривників і радистів, здатних організувати застосування спеціальних сил і засобів у диверсійних й інших видах спеціальних дій партизанських формувань. Наявність спеціальних мін і мінно-вибухових засобів, а також підготовлених фахівців мінно-підривної справи дозволило партизанським формуванням різко збільшити кількість найбільш ефективного способу порушення роботи залізничного транспорту супротивника – здійснення диверсій. Так, якщо в 1941 році на Україні в результаті диверсій були зроблено 23 великі аварії на залізницях, то в 1942 році – 223. Різко активізувалися також дії партизанів на залізницях в оперативному тилу групи армій «Центр» з 41 диверсії у квітні 1942 року до 236 у червні. При цьому, якщо у квітні така форма як відкритий бій становила 58% бойової діяльності партизанів, а різні види спеціальних дій тільки 42%, то у вересні такі види спеціальних акцій як нальоти, засідки й диверсії становили 75% бойової діяльності партизанів. Наявність спеціальних мінно-вибухових засобів, застосовуваних у будь-який час року, дозволила також знизити сезонну різницю в бойовій діяльності партизанів.

Усього з 20 липня по 16 вересня 1943 року за даними оперативного відділу ЦШПР у ході операції «Рейкова війна» було виведено з ладу 214705 штук рейок, що становило 4, 3% всіх рейок на експлуатованих ділянках залізниць. За підсумками минулої операції керівництвом ЦШПР були зроблені деякі висновки, і в ході наступної операції на залізничних комунікаціях, яка тривала з 20 вересня по 30 листопада 1943 року, диверсійні дії партизанів більшою мірою були націлені на виведення з ладу рухомого складу супротивника. Одночасно протягом вересня-листопада 1943 року за планом ЦШПР проводилася спеціальна операція «Пустеля» з руйнуванню системи водопостачання на залізничних комунікаціях. У результаті операції було виведено з ладу 43 водокачки. Однак значне зниження бойових можливостей по здійсненню диверсій через дефіцит мінно-вибухових засобів не дозволило партизанським формуванням паралізувати роботу залізничних комунікацій супротивника.

З виходом радянських військ на територію Німеччини й Східної Пруссії боротьба руху опору у тилу німецьких військ своє самостійне значення втрачає і поступово припиняється. Диверсійні дії тривають лише у формі окремих, не пов'язаних загальним задумом спеціальних акцій, здійснюваних армійськими диверсійно-розвідувальними групами за планами розвідувальних управлінь і відділів фронтів та армій у рамках розвідувального забезпечення.

 

 

Азясский Н. Ф., Князьков А. С. Партизанская операция «Рельсовая война».

Дробов М. А. Малая война (партизанство и диверсии). – М. : Мысль, 1980.

История Великой Отечественной Войны 1941-1945 гг. – М. : Воениздат, 1980.

Пономаренко П. К. Всенародная борьба в тылу немецко-фашистских захватчиков. – СПб: изд. НВУ, 1978.

Советская военная энциклопедия. – М. : Воениздат, 1988.