Історія розвитку договору довічного утримання The history of permanent alimony agreement development

Прописана в цивільному праві договірна форма довічного утримання, заведена в Австро-Угор- ській імперії, поширилася на західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст., тоді як російські цивілісти (К. П. Побєдоносцев, К. Н. Анненков) завели ґрунтовну дискусію з питань довічного утримання лише на рубежі ХІХ-ХХ століть [7, с. 353; 8, с. 566].

Проте реальне становлення інституту договору довічного утримання на українських землях відбулося все ж у рамках економічної та юридичної модернізації держав після Першої світової війни. Україна, попри переважно колоніальний свій статус, теж переживала відповідні трансформаційні процеси, що, зрештою, відобразилося на юридичному забезпеченні її суспільних відносин, змінах у законодавстві та правовій культурі української нації.

Після створення СРСР із ідеологічних причин договір довічного утримання тривалий час офіційно не практикувався, адже комуністичні партійні органи вважали, що він був «вигадкою лихварів» і не відповідав «соціалістичному способу життя» (вочевидь малися на увазі капіталістична природа такого договору і його більша притаманність ліберальним економічним системам). І хоча до оформлення окремого інституту такого договору у 1920-х роках справа не доходила, його окремі елементи в тогочасній Україні все ж можна простежити. Наприклад, тоді у договорах дарування була заведена практика вміщати пункт про довічне утримання того, хто здійснював дар [9, с. 8].

У 1940 році ситуація у цивільному праві Української РСР різко змінилася: договори дарування, в яких містилися пункти довічного утримання да- рувальника, були визнані недійсними. Проте громадяни навчилися обходити цю заборону, приклади чого наводять тогочасні дослідники. Зокрема, М. Й. Бару зауважував, що сторони, які домовлялися, могли оформити відчуження будинку через договір купівлі-продажу, в якому ціна нерухомості визначалася мізерною сумою, і тут же вони встановлювали і додатковий обов’язок покупцю – довічно утримувати продавця. Інші випадки – це коли встановлювалася реально вартісна покупна ціна будинку, але при цьому було зазначено, що в її рахунок покупець довічно утримує продавця (у таких ситуаціях відчужувач, вочевидь, почував себе більш захищеним). Наводить М. Й. Бару також приклад, коли у спадковому договорі сторона, яка заповідала будинок другій стороні, брала з останньої зобов’язання годувати першу до її смерті [10, с. 30-31].

Але в радянських судах до таких «модифікованих» договорів довічного утримання ставилися із великою пересторогою. Достатньо часто громадянам відмовляли у задоволенні позовів, які ґрунтувалися на подібних правочинах [11, с. 113]. На думку О. М. Великороди, післявоєнні суди СРСР прагнули розглядати договори довічного утримання, як договори дарування або ж купівлі-продажу. Коли ж це не вдавалося, вони визнавали їх недійсними, бо ж і про інститут довічного утримання Цивільний кодекс УРСР 1922 р., який діяв до того часу, нічого в собі не містив [12, с. 123].

З іншого боку, практика визнання договорів довічного утримання існувала. Більш того, у 1950 роках було навіть регламентовано, як ставитися до таких договорів, котрі були укладені за часів окупації територій СРСР німецькою армією в роки Другої світової війни. Всесоюзний Верховний Суд постановив, що правочини, укладені громадянами Радянського Союзу у період окупації згідно з радянськими законами, які не суперечили «інтересам радянської держави», визнаються дійсними, а цивільні правовідносини, що виникають на їхній підставі, охороняються законом. У разі, коли в часи окупації правочин мав бути нотаріально оформленим, то суд мав визнати його чинним, але зобов’язував сторони завірити його у нотаріуса вже тепер. Коли ж таке оформлення ставало неможливим із причин відмови однієї зі сторін чи відсутності можливості встановлення її місця проживання – за позовом зацікавленої сторони суд ухвалював рішення, в якому зобов’язував здійснити нотаріальне оформлення [13, с. 146].

Отже, договори довічного утримання, укладені за нацистської окупації України, не могли вважатися недійсними тільки по факту того, що вони були підписані в окупації. Інша справа, що договір довічного утримання у цивільному законодавстві України так і не з’явився.

Цікаво, що становлення інституту довічного утримання в українській цивілістиці відбулося великою мірою завдяки дискусії юристів, яка розгорнулася на просторах СРСР у другій половині 1940-1950 років. Тож, новий Цивільний кодекс Української РСР (ухвалений 18 липня 1963 р.), за яким Україна жила 40 років, уже містив положення, які регламентували договір довічного утримання. Згадана вище дискусія, а також прагнення максимально уніфікувати цивільно-правові відносини в усіх республіках СРСР, призвели до того, що поняття «довічного утримання» з’явилося в цивільному праві не тільки України, а й інших республік.

Саме з 1 січня 1964 р. в Україні почало діяти визначення договору довічного утримання. Цей правочин із безіменних перейшов у категорію іменних (тобто до таких, що мають легальну назву, представлені в Цивільному кодексі або в інших нормативних актах, що визначають поняття, коло прав та обов’язків сторін) [1, с. 178-179].

О. М. Великорода етап розвитку інституту довічного утримання з 1964 до 2003 року логічно поділяє на два періоди: 1) перший період (1964-1991), який відзначається стабільністю інституту довічного утримання та ретельним дослідженням радянського законодавства в його договірній частині; 2) другий період (1991-2003), коли в українському законодавстві відбуваються істотні зміни, котрі вплинули і на тлумачення договору довічного утримання. Крім того, другий період позначений широкою науковою дискусією із обґрунтуванням потреби ухвалення нового Цивільного кодексу України і договору довічного утримання, зокрема, на якісно нових засадах [3, с. 23].

Дослідник провів ретельний аналіз інституту довічного утримання в законодавстві Української РСР порівняно із регламентацією цього інституту в цивільних кодексах інших республік СРСР. Крім того, що радянські правознавці намагалися звести юридичну теорію до його спільного бачення, а реформатори заклали до розуміння договору довічного утримання механізм зворотної дії, воно не було єдиним для всіх республік. У Цивільному кодексі України та Грузії була глава «Довічне утримання», а от у білоруському, молдавському та туркменському – «Відчуження жилого будинку з умовою довічного утримання», в азербайджанському, вірменському, казахському, киргизькому, узбецькому, естонському і латвійському – «Відчуження будинку з умовою довічного утримання», таджицькому – «Договір відчуження будинку з умовою довічного утримання», литовському – «Відчуження майна з умовою довічного утримання». А от у цивільному кодексі РРФСР договору довічного утримання було присвячено дві статті, розміщені у главі «Купівля-продаж» [3, с. 23-24]. Тексти із тлумаченням довічного утримання розміщувалися в різних розділах республіканських кодексів. Як зауважує О. М. Великорода, переважно договір довічного утримання розміщувався серед договорів про передачу майна у власність. Але в окремих випадках цей правочин розміщувався серед договорів про надання послуг (ЦК України, Грузії, Молдавії, Естонії). Головна відмінність цивільних кодексів усіх республік від РРФСР полягала в тому, що договір довічного утримання виділявся в них у самостійний договірний тип, а в Росії його розглядали в рамках купівлі-продажу [3, с. 24]. В Україні, зрештою, це призвело до того, що від 2004 р. цей договірний правочин регулюється спеціальними нормами.

Так, із 1 січня 2004 року ЦК України інститут довічного утримання врегульований у главі 57 (статтях 744 – 758). ЦК України відводить договору довічного утримання місце серед групи договорів, спрямованих на відчуження права власності, розмістивши норми, що регулюють відносини договору довічного утримання, після договорів міни, дарування та ренти. Цим самим ЦК України підкреслює його мету і правові наслідки, спрямовані на відчуження права власності та відносить до самостійного цивільно-правового договору [2, с. 291].

Висновки. У підсумку варто зазначити, що становлення інституту довічного утримання в Україні має свою тривалу історію, беручи початки ще з часів звичаєвого права традиційної української громади. Після розпаду середньовічної козацької держави українське суспільство вступило в епоху модернізації, і правова регламентація довічного утримання набрала договірних писаних форм, увійшовши до предметного поля дискусії цивілістів із приводу класифікації цього інституту та розміщення в конкретній галузі права. Але остаточно поняття довічного утримання в сучасному вигляді сформувалося лише на початку ХХІ ст. зі спеціальним правовим регулюванням та розумінням законодавця місця цього договору в системі цивільно-правових договорів.