Історія розвитку юридичної психології

Над питаннями психології свідчень свідків в Росії працювали також М. М. Хомяков, М. П. Бухвалова, А. Н. Берштейн, Е. М. Кулішер та ін У 1905 р. вийшла збірка «Проблеми психології. Брехня і свідчення «. Багато статті збірки пронизувала ідея про недостовірність показань свідків.

Характерним є відгук про експерименти В. Штерна тодішнього обер-прокурора кримінально-касаційного Сенату Росії (згодом міністра юстиції) І. Г. Щегловітова. Він писав: «Новітні спостереження показують, що свідчення свідчення містять безліч мимовільних перекручень істини, і тому необхідно уникати встановлення зовнішньої обстановки злочину виключно за допомогою свідків «.

Однак необхідно відзначити, що далеко не всі вчені юристи та психологи того періоду поділяли негативне ставлення до показань свідків. Серед них насамперед слід назвати найбільшого російського юриста А. Ф. Коні. У дебатах по доповіді О. Гольдовского «Про психології показань свідків» на засіданні кримінальної відділення юридичного товариства Петербурзького університету О. Ф. Коні різко виступив проти висновків В. Штерна і О. Гольдовского. Він говорив: «Не можна приховувати, що дослідження Штерна вкрай однобічні, не можна також приховувати і того, що по суті це стільки ж похід проти свідків, скільки і суддів і особливо присяжних засідателів «. Пізніше, на засіданні того ж суспільства, А. Ф. Коні виступив із самостійним доповіддю з того ж питання, який по суті був відповіддю на марна твердження про ненадійність показань свідків.

Науковці Казанського університету М. О. Лазарєв і В. І. Валіцького констатували, що положення Штерна не будуть мати значення для практики, що найважливіше зло при показаннях свідків НЕ мимовільні помилки, а свідома брехня свідків, явище поширене більше, ніж прийнято вважати: майже 3/4 свідків відступають від правди.

Відомий радянський психолог Б. М. Теплов правильно зазначав, що навіть при повній суб'єктивної сумлінності авторів результати психологічних експериментів за змістом будуть визначатися теорією, якою вони керуються. У своїх психологічних дослідженнях В. Штерн та інші виявляли нерозуміння особливостей психічного відображення об'єктивної дійсності. Так, сутність мимовільної пам'яті вони розглядали як випадковий результат пасивного фіксації мозком діючих на нього факторів. «Наш огляд різних теорій пам'яті в зарубіжній психології показав, що основним і загальним для них вадою є те, що пам'ять не вивчалася як продукт діяльності, і перш за все практичної діяльності суб'єкта, а також і як особлива, самостійна ідеальна діяльність. Це було однією з основних причин, що породжують як механістичні, так і ідеалістичні уявлення про пам'ять «4.

Розвиток наук, у тому числі наук про соціальні явища, породжує прагнення розібратися в причинах злочинності, дати наукове обгрунтування діяльності соціальних інститутів, що займаються її попередженням. Таким чином, вже в XIX столітті починає складатися новий підхід до вирішення даної проблеми, суттю якого є прагнення виявити причини злочинної поведінки і на їх основі скласти програму практичної діяльності по боротьбі зі злочинами і злочинністю.

У середині XIX століття Чезаре Ломброзо один з перших спробував науково пояснити природу злочинної поведінки з позиції антропології. Теорія Ломброзо знаходить послідовників у наш час. Відлуння її можна знайти в сучасних теоріях, таких як теорія хромосомних аномалій Клайнфельтера, під фрейдистских і неофрейдістскіх навчаннях про вродженої агресії і руйнівних потягу, генної інженерії.

Очевидно, якщо до кінця дотримуватися логіки антропологічної теорії Ч. Ломброзо, то боротьба зі злочинністю повинна здійснюватися шляхом фізичного знищення або довічної ізоляції «вроджених» злочинців. Біологізаторскій підхід у поясненні природи злочинної поведінки був підданий серйозній, справедливій критиці вже з боку буржуазних соціологів, сучасників Ломброзо, коли злочинність почала вивчатися як соціальне явище.

 

 

Кінець XIX – початок XX століть характеризується соціологізація кримінологічного знання, коли причини злочинності як соціального явища почали вивчати буржуазні соціологи Ж. Кетле, Е. Дюркгейм, П. Дюпоті, М. Вебер, Л. Леві-Брюль та інші, які, застосувавши метод соціальної статистики, подолали антропологічний підхід у поясненні природи злочинної поведінки, показав залежність поводження, що відхиляється від соціальних умов існування суспільства. Ці роботи були безумовно прогресивним явищем свого часу.

Солідний статистичний аналіз різних аномальних проявів (злочинності, самогубств, проституції), проведений, зокрема, Жаном Кетле, Емілем Дюркгеймом за певний історичний відрізок часу, показав, що число аномалій у поведінці людей кожного разу неминуче зростало в період воєн, економічних криз, соціальних потрясінь, що переконливо спростовувало теорію «природженого» злочинця, вказуючи на соціальні корені цього явища.

Ці факти знайшли своє відображення, зокрема, в ряді соціально-психологічних теорій злочинності американських соціальних психологів цього періоду – Р. Мертона, Ж. Старленда, Д. Матса, Т. Сайкса, Е. Глюка та ін У роботах цих авторів представлені різноманітні підходи до пояснення природи делінквентної поведінки за рахунок різних соціально-психологічних механізмів і феноменів, що регулюють взаємодію та поведінка людей в групі. Характерна риса різних буржуазних соціально-психологічних теорій злочинності – відсутність єдиної методологічної платформи, ігнорування соціально-економічної детермінованості злочинності та інших негативних соціальних явищ.

В даний час в західній кримінології найбільшу питому вагу займають соціально-психологічні теорії злочинності, що пояснюють соціально-психологічні механізми засвоєння так званої делінквентна моралі механізмами нейтралізації морального контролю, захисними механізмами. У цьому напрямку в