Конституція України, її сутність та історія становлення

Поряд з терміном «constitutio» на початкових етапах становлення конституції застосовувалося найменування lex fun-datentaies (основний закон).

У працях учених колишнього Радянського Союзу майже одностайно проводилася думка про те, що конституція властива державам лише у період становлення буржуазного суспільства. Проте більш уважне вивчення історії політичних вчень спростовує цей висновок.

Зокрема, у працях Платона і Арістотеля міститься ба; ато елементів змісту конституції. Це, наприклад, стосується питань належності загади певним верствам населення, механізму її здійснення; форм державного устрою; форі правління. Арістотель, узагальнивши досвід більшості міст Стародавню • (Греції, на цій основі по суті підготував нормативний акт. багато в чому подібний до чинних конституцій.

Елементи конституційності можна також знайти в настановах та указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерел права.

Нарешті, в деяких феодальних державах можна знайти окремі елементи майбутніх конституцій, які містилися у хартіях, що являли собою компроміс між королівською владою і мешканцями вільних міст, що виявилося у закріпленні у відповідних актах повноважень цих міст.

Прикладом таких хартій були так зване магдебурзьке право, яке протягом ХНІ – XVIII ст. поширювалося на Південну Європу, зокрема й на Україну, і любею: л<е право, яке використовували країни Північної Європи. Мешканці вільних міст здобували це право від князів, гетьманів.

В Україні протягом XVI – XV ст. магдебурзьке право здобули такі місця як Володимир-Волинський, Санок, Львів, Дубно, Кременець, Вінниця, Житомир, Бердичів, Звенигородка, Овруч, Стародуб, Чернігів, Полтава, Гадяч, Глухів, Лубни, Ніжин та Козелець. Києву магдебурзьке право було надано у 1497 р., і воно проіснувало до 1835 р., в якому Микола І скасував його.

Відповідно до магдебурзького права міста звільнялися від управління феодалів. Воно закріплювало права та обов'язки основних верств мешканців міст (купців, міщан, ремісників), встановлювало порядок виборів і функції органів місцевого самоврядування, суду, купецьких об'єднань і цехів.

Ідея створення конституції виникла в Англії у ХПІАсти Важливим етапом у передісторії становлення конституції як основного закону держави стали конституційні акти, які було прийнято в Англії у XVII ст. : Хабеас Корпус (акт 1679 р.) та Білль про права 1688 р., а також конституційні акти, прийняті у період англійської буржуазної революції (1640 – 1658), зокрема «Форма правління Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління» (1653 р.). У цих актах встановлювалися основи побудови вищих органів держави, їх компетенція, принципи виборчого права та основи законодавства про релігію. [5. с. 184]

Проте, незважаючи на зазначені елементи конституціоналізму, ні феодальний, ні рабовласницький лад не знали конституції як кодифікованого основного закону держави. Становлення і розквіт конституціоналізму належить до кінця XVIII – початку XIX ст., що безпосередньо пов'язано з періодом становлення буржуазних держав і законодавчим закріпленням основних принципів буржуазної демократії і законності (представницька форма правління, громадянські права особи тощо). Поява конституцій у цей період пов'язана з тим, що інтереси буржуазії, яка прийшла до влади, були поєднані з вимогами знищення віджилих феодальних відносин, які гальмували суспільний розвиток, і в той же час поставили на порядок денний питання про особливу правову форму закріплення завоювань буржуазії. Такою і була конституція – основний закон держави.

Оцінюючи перші конституції, слід відзначити їх прогресивний порівняно з феодальним законодавством характер, оскільки вони закріпили принципи народного суверенітету, поділу державної влади, демократичні свободи громадян, законності, республіканської форми правління – принципи, які обґрунтовували представники теорії природного права Г. Гроцій, Т. Гобс, Дж. Локк, а також французькі енциклопедисти XVIII ст. Вольтер, III. -Л. Монтеск'є, Ж. -Ж. Руссо, Д. Дідро та інші. На основі їхніх праць було створено основні теорії прав людини, згідно з якими кожна людина має право бути вільною, брати участь у громадському і державному житті.

Ідеї представників теорії природного права та енциклопедистів дістали своє матеріальне закріплення у Декларації прав людини і громадянина, яка була прийнята Установчими зборами Франції 4 серпня 1789 р. У ст. 2 Декларації, зокрема, було зазначено: «Метою будь-якої спілки є збереження природних і невід'ємних прав людини. Права ці суть: свобода, власність, безпека і опір гнобленню».

«Найпершим станом, який набувається людиною від природи і який оцінюється ним більше за всі блага, що можуть випасти на його долю, – зазначав енциклопедист Жокур, – є стан свободи. Він не може обміняти її ні на що інше, ні продати, ні загубити, оскільки за природою всі люди народжуються вільними, тобто не підпорядковані владі будь-якого пана, і ніхто не має права власності над ним.

Маючи свободу всі люди за законами самої природи володіють правом робити все, що здається їм найкращим, на свій розсуд, вирішувати, що їм робити, і розпоряджатися своїм майном, якщо все це не суперечить законам правління, яким вони підпорядковані».

Підсумовуючи ці положення, Жокур обґрунтовує об'єктивну необхідність появи конституції, як закону, завданням якого є захист людини. Зокрема, він зазначав: «У стані природи, звичайно, люди народжуються вільними, але вони не можуть такими залишатися; суспільство спонукає їх нищити цю вільність і вони не можуть здобути її знову інакше, як за допомогою закону».

Обґрунтовуючи природні права людини як основу конституції, представники теорії природного права і французькі енциклопедисти в