Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

• зовнішній, ритуальний, „етикетний”, котрий ще називають „зовнішньою культурою”, – відображається у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, що наказують, що і як потрібно робити під час спілкування;

• соціально-психологічний аспект, або „внутрішня культура”. Охоплює такі вимоги:

- стосовно інших дій так, як хотів би, щоб діяли стосовно тебе (так зване „золоте правило моральності”, обґрунтоване ще Конфуцієм, який проголошував: „Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби іншому”, а пізніше І. Кантом);

- виконуй свої обіцянки, домовленості та зобов'язання. Давні римляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: „Домовленості мають виконуватися” (у 483 р. на Карфагенському соборі цей принцип став засадничим для міжнародного права);

- будь людяним, намагайся робити добро людям, виконувати їхні прохання.

Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої та внутрішньої культури.

Спілкування людей проходить у різних формах. Серед них можна виділити такі різновиди:

1) спілкування людини з реальним партнером:

• практичне спілкування – відбувається у процесі спільної практичної діяльності, котра вимагає взаємної узгодженості дій і встановлення відносин співробітництва, управління та підпорядкування;

• духовне спілкування – міжособистісний інтелектуально-емоційний зв'язок, який найбільш виразно проявляється в дружніх стосунках;

• представницьке спілкування – індивіди є не вільні, суверенні особистості, а є представниками окремих груп або соціальних інститутів. Типова процедура – переговори. Це перехідна форма від міжособистісного спілкування до групового;

• групове спілкування – взаємодія груп, кожна з яких утворює єдине ціле, приміром, між класами, націями, партіями, державами, культурами;

2) спілкування людини з ілюзорним партнером. Таким партнером може бути „олюднений” об'єкт. Витоки такого ілюзорного спілкування знаходимо ще в первісних релігійних віруваннях (магія, анімізм, аніматизм, фетишизм), елементи якого збереглися в релігіях і світогляді сучасної людини;

3) спілкування людини з уявним партнером. На відміну від ілюзорного партнера, надуманий існує лише в уяві партнера. Його можна уявити як „друге Я” особистості (прикладом може бути „чорна людина” в С. Єсеніна), з котрою розпочався міжособистісний діалог;

4) спілкування уявних партнерів – художніх персонажів. Ідеться про моделювання спілкування засобами мистецтва.

Соціальна психологія дає класифікацію видів спілкування умовно, та до того ж неповно. Проте нею зручно користуватися для вивчення особливостей сценаріїв спілкування у різних ситуаціях повсякденного життя. Тож розглянемо її детально:

1.Формальне:

•анонімне спілкування – сфера поширення його в сучасних умовах надзвичайно велика, особливо у місті. Це нетривалий контакт між незнайомими людьми. Сценарії анонімного спілкування вимагають дотримання низки правил (поступатися дорогою зустрічним, переходити вулицю на світлофор, у транспорті поступатися місцем старшим та ін.). Головне в анонімному спілкуванні – добре ставлення до людей;

•функціональне спілкування – люди контактують як виконавці відповідних функцій, пов'язаних із їхнім соціальним статусом. У такому разі їхні стосунки визначаються правами, що відповідають їхньому становищу. Функціональне спілкування – типова форма ділових відносин. Воно має на меті обмін інформацією, узгодженість думок, розв’язання певного питання. Тож у сценаріях функціонального спілкування на передній план виступають інтереси справи, а не особистість співрозмовників.

2.Неформальне:

•товариське (дружнє) спілкування є видом неформального спілкування знайомих людей і має різні форми – від добрих стосунків до більш тісних, побудованих на спільності духовного світу, глибокої взаємної симпатії. В останньому випадку важко виявити межу між товаришуванням та дружбою.

Якщо в товариських стосунках наявний меркантильний мотив – за принципом: „я – тобі, ти – мені”, і він відіграє важливу роль, то таке спілкування несуттєво відрізняється від функціонального. Товариські стосунки тоді справжні, коли вони не містять корисливих міркувань, а більше особистісну духовну зацікавленість.

Що стосується дружнього спілкування (дружби), то за часів Сократа воно вважалось однією з основних чеснот, відображених у взаємній симпатії та духовній єдності двох людей. Розмірковуючи над цим, Г. Сковорода називав дружбу „божественною річчю”, що передбачає взаємне пізнання і вимагає часу для свого розвитку й спілкування;

• інтимне спілкування. Особиста емоційна зацікавленість одне в одному та глибока душевна єдність є осердям цього спілкування. Будь-які меркантильні чи престижні мотиви не можуть бути причиною його стимулювання. Якщо вони виникають, то інтимне спілкування руйнується. Воно не регламентоване будь-якими формальними ознаками поведінки, на відміну від товариського. Однак це не означає, що його сценарії встановлюються незалежно від культурних установок. Загальні норми культури діють і тут. Особливого значення набувають моральні характеристики партнерів, вміння слухати одне одного, розуміти думки й почуття іншого, прощати йому випадкові помилки, долати розбіжності.

Одним із основних типів інтимного спілкування є кохання, винятковість та неповторність якого, як і дружба, підпорядковується культурним сценаріям суспільства.

Кохання (мається на увазі статеве кохання), враховуючи його виключність та неповторність, підпорядковується, так само як і дружба, існуючим у культурі сценаріям.

Навіть статевий потяг – біологічне підґрунтя, на основі якого зростає квітка кохання, набуває культурно зумовленої форми. На світанку людської історії, в первісній орді, допускався проміскуїтет – безладні статеві зносини. Поява статевих табу було першим культурним посяганням на сексуальний інстинкт. Воно означало обмеження сексуальних зносин у щойно