Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Статеві табу в первісному суспільстві стали передумовою виникнення вибірковості – першої норми індивідуального кохання як форми людських (а не тваринних) відносин. В античній літературі кохання описується ще як чисто тілесні потяги до іншої особистості. Про духовне спілкування мова майже не йде. Щоправда, Платон уже починає розрізняти кохання чуттєве й любов духовну („Ерот Афродіти земний” і „Ерот Афродіти небесний”), ставлячи другу вище за першу.

Уявлення про те, що чуттєве кохання характерне лише людям простим, а духовна любов – благо, доступне лише еліті, міцно утвердилось у культурі еллінізму. Новий розвиток ця ідея отримала лише в християнстві, яке проголосило духовну любов Божим даром, всезагальною основою та „істотною сутністю” взаємовідношень між Богом і людиною, між людьми і народами, між людиною і світом. Одночасно духовна любов стала розглядатися в християнстві як вища цінність для всіх людей, а не тільки для обранців. У коханні між чоловіком та жінкою стали вбачати лише частковий прояв любові як вищого блага, дару Божого (і при цьому не найкращий його прояв, бо в ньому наявне плотське начало, що оскверняє любов як духовне відношення до Бога, світу й людини). І все ж таке уявлення про статеве кохання віддзеркалило в ньому загальні принципи християнської моральності. У першому посланні апостола Павла до коринфян (гл.13) викладений свого роду „канон любові” – система правил, котрими повинна керуватися будь-яка любов, у тому числі й статеве кохання:

-любов довготерпима, милосердна, вона не заздрить, не возвеличується;

-любов не гордлива;

-не безчинствує, не шукає свого, не дратує, не мислить зла;

-не радіє неправді, а співрадіє істині;

-усе покриває, всьому вірить, на все надіється, все переносить;

-любов ніколи не закінчується.

У реальному житті любовні стосунки рідко будуються у повній відповідності з цим „каноном”. За словами Ларошфуко, „істинна любов подібна до привида: всі про неї говорять, але мало хто її бачив”. Започатковане Платоном розрізнення кохання чуттєвого і любові духовної стало лише першим кроком до аналізу їх різновидів.

Найбільш розгорнута типологія кохання (любові) була запропонована в 1970 р. Дж. Лі та перевірена психологами Клайдом і Сьюзен Хендрік у 1980-1990 роках. У цій класифікації виділялося шість "стилів любові" – три "первинні" і три "вторинні", утворені поєднанням трьох "первинних". Ці стилі позначені давньогрецькими словами:

ерос – пристрасне захоплення, прагнення до фізичної близькості;

людус – любовна гра, яка приносить насолоду, але без глибокого почуття, допускає можливість зради;

сторге – спокійне, тепле, надійне кохання – дружба;

прагма – із поєднання сторге і людуса, обмірковане, підвладне свідомому контролю кохання за розрахунком;

 манія – поєднання ероса і людуса, одержимість, неподоланна пристрасть, ірраціональна залежність від об'єкта;

агапе – безкорислива самовідданість, синтез ероса і сторге. 

Різноманіття існуючих у дійсності видів кохання (любові) важко підпорядкувати якому-небудь ідеалу. У всякому разі, історія свідчить, що за дві тисячі років після виникнення християнства практика любовних відношень реально не приблизилась до реалізації християнського ідеалу любові. Більше того, релігійно-аскетичне осудження "тілесних утіх" як гріха й допустимість статевого акту тільки з метою народження дітей із плином часу все більше було, скоріше, як виняток, ніж правило.

У XVIII ст. у найбільш різкій і цинічній формі виклик церковній статевій моралі кинув маркіз де Сад. Висміюючи духовну любов як „душевне безглуздя”, він протиставив їй „чуттєву насолоду”, що повинна бути вільна від будь-яких культурних норм й обмежень. Потрібно, вважав він, звільнитися від постидності, від подружніх та сімейних форм статевого спілкування, повернутися до „природних”, не обмежених ніякими культурними нормами статевих відносин.

У Росії релігійне тлумачення кохання суворо критикував М. Бердяєв.

На думку П. Сорокіна, релігійно-християнський погляд на кохання був характерним для ідеального типу культури, що існувала в середньовічній Європі, а започаткований з XV ст. розвиток сенситивної культури привів до акцентування на чуттєвий бік кохання.

З кінця XIX ст. протест проти релігійних „пут” кохання відобразився у проголошенні необхідності переоцінки культурних традицій. Марксизм і ніцшеанство, модерністські напрями у мистецтві й перегляд основ класичної науки, класові битви й феміністичні „повстання проти чоловіків” – усе це з різних боків підривало духовні устої усталеного суспільного порядку. Проблема статевих відносин, кохання стала однією з модних тем. 3. Фрейд висуває ідею про те, що вся людська культура виникає як наслідок сублімації лібідо, тобто переносу сексуальної енергії із статевої сфери у сферу творчої діяльності. В цей час обґрунтовується ідея про те, щоб не тільки статевий інстинкт як феномен в цілому винести за межі культури, а й взагалі любов як феномен у цілому винести за межі культури.

Намагання звільнити любов від культурних обмежень виявились і в „сексуальній революції” XX ст. Г. Маркузе у своїй праці „Ерос і