Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Проте до кінця століття виявилось, що хоч норми тендерної поведінки помітно змінилися (статеве кохання стало більш ліберальним, позашлюбні зв'язки – більш поширеними, питання сексу – більш відкритим), побоювання, що це призведе до руйнації ідеалів любові, були даремними. Любов не зникла. Соціологічні дослідження свідчать, що „сексуальна революція” не послабила (а, можливо, збільшила) віру в існування „великого”, „справжнього” кохання.

Але як же виглядить „справжнє”, „велике” кохання? Сучасні судження про ідеальне кохання дуже неоднозначні, що характерно для нашого часу. По-перше, будь-який ідеал завжди є чимось принципово відмінним від того, що існує в дійсності. „Ідеальне кохання” – це така сама уявна річ, як ідеальний маятник, ідеальний газ, „ідеальна справедливість”, „ідеальна краса”, „ідеальне суспільство”. Проте, маючи на увазі уявний ідеал, люди можуть діяти, наближаючи своїми зусиллями реальність до цього ідеалу. Це саме відбувається і з коханням. Але оскільки ідеал – продукт уяви, то про ідеальне кохання можна говорити по-різному.

По-друге, не можна визначити, яке з різноманітних уявлень про ідеальне кохання є істинним, бо немає об'єктивного критерію оцінки істинності; звідси робимо висновок, що кожен вибирає той ідеал кохання, котрий йому подобається.

Проте це не значить, що уявлення людей про ідеальне кохання довільні. Вибір ідеалу кохання зумовлений тим полем вибору, який пропонує особистості культура і який з можливих сценаріїв любовної поведінки вона може вибрати. Різні форми кохання зафарбовані культурою різними барвами: рожева – сентиментальна любов; безкольорова – кохання-звичка, кривава –любовна драма; чорна – демонічна пристрасть; блакитна – гомосексуальне  кохання. 

У культурному просторі історично формуються та співіснують різні ідеали і сценарії кохання, але в кожному типі культури існують соціальні, моральні, психологічні установки, які створюють ідеали й сценарії більш принадливі, а інші осуджують як недостойні культурної людини.

Одночасно деякі загальнолюдські, універсальні цінності та ідеали орієнтують людей завжди і всюди шукати в коханні вищу людську єдність, відданість, взаємопідтримку. „канон кохання” апостола Павла не втратив своєї значимості й нині.

4.4. Культура навчання. Провідні форми навчального процесу. Основні тенденції розвитку сучасної української освіти Протягом розвитку людського суспільства культурні сценарії навчання поступово ускладнювалися. Сьогодні виділяють кілька його сценаріїв.

1. Буденно-практичне навчання – це перша, найбільш давня форма навчального процесу. Сценарій такого навчання не передбачає спеціальної організації навчального процесу. Він відбувається стихійно, через залучення майбутнього покоління до трудової діяльності дорослих.

Таке навчання було основною формою протягом тривалого історичного часу, починаючи з первісного суспільства. Воно збереглося і нині там, де праця не вимагає спеціальної освіти, а тому оволодіти її секретами можна через спостереження та наслідування старших у домашніх умовах. Характерною особливістю такої форми навчання є нероздільне злиття процесу навчання з життям і неформальне особистісне спілкування вчителя й учня.

2.Демонстраційне навчання. Ця форма навчання була створена після ускладнення завдань навчання. У цій формі навчання організовується особливий процес взаємодії вчителя й учня: вчитель показує, що та як потрібно робити, а учень повторює дії вчителя. В ній цей процес уперше відокремлюється від інших видів діяльності й стає самостійним, специфічним її видом. Учитель демонструє учню способи діяльності не під час виконання своїх основних трудових завдань, а спеціально для учня. Сценарій демонстративного навчання вимагає від нього відповідних педагогічних навичок і методичних прийомів: добору завдань, доступних учневі, послідовного переходу від простих завдань до складніших. Основним навчальним фактором стає метод повторення. Ще за античних часів повторення стали називати „матір'ю навчання”. За такої форми навчання учень стає в позицію пасивного об'єкта навчання. Індивідуальні риси учня особливого значення для дій учителя не мають. Його справа – продемонструвати знання та вміння, а як вони будуть усвідомлені учнями – це вже їхня справа. Учитель і учень, на відміну від буденно-практичного навчання, відчужені одне від одного, протиставлені одне одному як активний суб'єкт та пасивний об'єкт.

3. Розвивальне навчання – це третя, більш досконала форма навчального процесу. Вона виникає в Новий час на основі класичної педагогіки (Я. Камінський та інші). Розвивальне навчання пов'язане з розробленням спеціальних дидактичних прийомів, які активізують учнів. Сценарій навчального процесу тепер орієнтує вчителя не тільки на показ, а й на пояснення, а учня – не просто на повторення та запам'ятовування, але й на розуміння матеріалу і самостійне виконання вправ, що сприяє його засвоєнню. Найважливішим у навчанні стає самостійна робота учня, що дає можливість покінчити з його пасивним станом та проявити себе як активного суб'єкта діяльності. Сценарій розвивального навчання передбачає, що вчитель не просто навчає, подає істину, а й учить як її віднайти.

Одним із недоліків демонстраційного та розвивального навчання є те, що вчитель залишається центральною фігурою сценарію навчання. Здебільшого цей сценарій педагогічної діяльності вибудовується як наука про принципи, методи, форми діяльності вчителя, а не учня. Учні ж лише повинні робити те, що каже вчитель.

4. Креативне навчання. У XX ст. поступово починають зароджуватися ідеї нової психолого-педагогічної парадигми: виникають ідеї креативного (від англ. Сrеаtе – творити) навчання.

Сценарій креативного навчання передбачає особистісно-орієнтовану роботу педагога з учнями. У системі освітніх парадигм креативне навчання належить до феноменологічної моделі освіти