Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Ще в давнину утвердилася думка, що мистецтво, розважаючи, повчає. Великий французький романіст Оноре де Бальзак говорив, що все, починаючи з фрески і скульптури й закінчуючи карикатурою, є живою історією, символом часу, мовою народів та, зрештою, могутньою силою. Англійський художник Джошуа Рейнольдс був переконаний у тому, що мета мистецтва – доповнити природну недостатність речей і задовольнити потребу в утіленні того, що є в уяві людини. Ще сміливіше висловився у передмові до свого знаменитого роману „Портрет Доріана Грея” англійський письменник Оскар Уайльд, говорячи, що мистецтво – це дзеркало з відбитком того, хто дивиться у нього, а зовсім не життя. Й хоча всі ці вислови (як і багато інших) є, без сумніву, цікавими для подальшого обговорення, та все ж таки науковими їх не назвеш.

У давні часи мистецтвом називали вміння, навички, які були необхідні для того, щоб виготовити будь-який виріб. До деякої міри це значення слова зберігається й до сьогодні. Адже будь-яку діяльність, що сягає рівня найвищої майстерності, ми називаємо „мистецтвом”.

У стародавніх греків такого значення набувало слово „tесhпе”, від якого походять слова „техніка”, „технологія”. Латинське слово „art”, добре відоме нам, було більше зорієнтоване на гуманітарні знання і в перекладі теж означало „ремесло, заняття”.

У Стародавній Греції та Стародавньому Римі було внормоване розмежування між мистецтвами "високими" й так званими "сервільними" (від лат. – бути рабом, служити). Вільні громадяни не займалися тяжкою фізичною працею або обслуговуванням. Усі їх зусилля були спрямовані на відвідування театрів, музеїв, участь у філософських диспутах, поетичних змаганнях тощо. Для цього потрібні були такі мистецтва, як логіка, астрономія, музика й ін. Недарма прекрасний бог Аполлон, покровитель мистецтв, на горі Парнас був оточений Музами, дочками Зевса та Мнемосіни, богинями наук та мистецтв, кожна з яких відповідала за свій вид мистецтва: Евтерпа – за ліричну поезію, Кліо – за історію, Талія – за комедію, Мельпомена – за трагедію, Терпсихора – за танець, Ерато – за любовну поезію, Полігімнія – за гімни, Уранія – за астрономію, Калліопа – за епос. А ремеслом – будівельним, сільськогосподарським, шевським тощо – займалися раби й бідняки. До ремесел, або сервільних мистецтв, відносили колись живопис і скульптуру.

Ця традиція до деякої міри зберігалася й у добу Середньовіччя. Університетський курс наук, у який уходили граматика, риторика, логіка, арифметика, геометрія, астрономія і музика, називали „вільними мистецтвами”, а праця художників вважалася лише відповіддю на заклик Божественної сили.

А от в епоху Відродження , коли з новою силою зазвучали ідеї про достоїнство людини, мистецтво стало об'єктом дослідження в його орієнтації на реальну дійсність.

Наукове вивчення мистецтва, закономірностей його розвитку розпочалося у XVIII ст. Це перш за все було пов'язане з виділенням самостійного розділу філософії, окремої галузі філософського знання про красу і закони її відтворення у творах мистецтва, яка дістала назву „естетика” (від давньогрецького „aisthesis” – чуттєве сприйняття). В науковий обіг термін „естетика” був уведений німецьким філософом Олександром Готлібом Баумгартеном, який назвав свою двотомну працю, що вийшла друком у період з 1750 по 1758 рік, „Акроматична естетика”. Естетику вчений розглядав як „теорію чуттєвого пізнання”, а мистецтво – як утілення краси.

Нову сторінку у дослідженнях природи мистецтва відкрили твори Вольтера, Дідро, Лессінга, Вінкельмана, представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля. Їх ідеї заклали основи сучасної естетичної науки. Хоча треба визнати, що у деяких випадках висновки вчених того часу були досить несподіваними. Так, у роботі французького абата Ж.Б. Дюбо „Критичні роздуми про поезію та живопис”(1719 р.) зміни у мистецтві пояснювалися змінами у температурі повітря. Через 50 років німецький філософ Йоганн Гердер уточнював: мистецтво змінює свою форму під впливом клімату, залежить від національного характеру.

Для Гегеля мистецтво виступало результатом глобального розвитку світу. Причина руху художнього процесу і зміни його стадій (символічна, класична, романтична) пояснюються поступовим розвитком Абсолютної ідеї.

На сьогодні естетика, пройшовши довгий шлях становлення та розвитку, є однією з найважливіших філософсько-культурологічних дисциплін.

Займаючись вивченням загальних закономірностей розвитку мистецтва, естетика виступає загальною теоретичною основою по відношенню до спеціальних наук, що здебільшого мають прикладний характер (літературознавство, театрознавство, музикознавство, теорія образотворчого мистецтва та ін.).

Мистецтвознавство – це сукупність таких спеціалізованих наук, які мають вивчити походження і соціально-естетичну суть мистецтва, його конкретні форми, характер функціонування тощо.

Існує досить багато визначень поняття „мистецтво”, кожне з котрих, опрацьовуючи багатовіковий досвід учених – дослідників мистецтва, по-своєму висвітлює його призначення й сутнісні риси. Одним із них є наступне:

Мистецтво – це специфічний вид людської діяльності, що відображає навколишню дійсність і людську свідомість у художніх образах та є одним із засобів естетичного оволодіння світом.

Іншими словами, мистецтво – це