Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Мистецький образ, матеріалізований художником, ми порівнюємо з образом, який зберегла наша пам'ять, схвалюємо їх схожість, відзначаємо розбіжності. Завдяки цьому порівнянню внутрішній образ яскравішає, оживає. Дуже поширене порівняння дзеркала з картиною, створеною  живописцем.  Але зображення в дзеркалі не відрізнити від реальності, воно не перетворює, а відбиває всі промені, що подаються на його площину. Тільки досліджуючи форму в умовах різного освітлення, розглядаючи її з різних точок, можна дістати про неї повне уявлення. Це й робить художник. Якби картина або скульптура була непідвладним волі митця дзеркалом, якби художник і глядач не могли доповнювати та виправляти свої зорові образи на основі знань про об'єктивні якості предметів, не було б образотворчого мистецтва з його всемогутніми засобами відтворення видимого світу.

Живопис, або малярство. Немає сюжетів і тем, які  були б недоступні живописному втіленню. Саме цю унікальну властивість підкреслює слово, котре використовується у назві цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати визначення цього виду мистецтва на підставі технічних характеристик, воно може бути досить смішним – це нанесення в певній послідовності на ту чи іншу поверхню плям різного кольору. Але важливо те, що ці плями здатні впливати на уяву людини.

Живопис – це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника.

Перші живописні роботи можна віднайти вже у пору первісності, хоча метою „художника” тоді було бажання передати не стільки реальне зображення, скільки смисл побаченого. Довершені зразки живопису залишили культури Стародавнього Єгипту, Греції, доби Середньовіччя. Але переломним етапом у розвитку живопису стала епоха Відродження, коли повною мірою виявилися найголовніші переваги живопису у вивченні та фіксації живого людського образу в багатоманітності його проявів.

Сьогодні живопис у своєму арсеналі має безліч засобів для відтворення творчої фантазії художника. Використовується живопис:

монохромний (одноколірним тоном чи відтінками одного тону) та система взаємозалежних колірних тонів (барвиста гама);

незмінний локальний колір і зміни кольору (півтони, переходи, відтінки), що показують розходження у висвітленні предметів та в їх положенні в просторі;

рефлекси, що показують взаємодію фарб;

загальний тон дозволяє зобразити предмети в єдності з навколишнім середовищем, вальори утворять найтонші градації тону;

на безпосередньому вивченні натури основане відтворення природного висвітлення і повітряного середовища (пленер).

Виразність живопису визначається й характером мазка, обробкою барвистої поверхні (фактура). Передача обсягу та простору зв'язана з лінійною і повітряною перспективою, світлотіньовим моделюванням, використанням тональних градацій та просторових якостей теплих і холодних кольорів. Живопис може бути одношаровим (Алла прима) й багатошаровим, що має підмальовок і лесировки.

Основою живопису, як й інших образотворчих мистецтв, є рисунок (лінія). Але вже у ХІХ ст. остаточно відбулося розмежування живопису і графіки. Живопис, залишивши рисунок допоміжним компонентом, узаконив перелік основних виражальних засобів. Ось вони:

колорит – гармонійне поєднання кольорів, їх спільне звучання;

композиція – поєднання всіх елементів картини у єдине ціле;

світлотінь;

фактура, спосіб накладання фарб.

Колорит – це система кольорових зіставлень, яка будується за законами гармонії, доповнення та контрасту.

Композиція. В основі – латинське слово, що означає поєднання, складення. Види композиції різноманітні й поширюються на всі форми організації художнього твору. Композиція виступає основою будь-якого твору мистецтва, вона надає йому єдності та цілісності. За її допомогою погляди художника, його переконання дістають гармонійне і зрозуміле втілення. У композиції свої закони, що складаються у процесі художньої практики, свої прийоми, котрі залежать від особливості художньої мови. Якщо композиція формується прямими горизонтальними або злегка нахиленими лініями, створюється відчуття спокою, розміреності. Поєднання ж різких вертикальних та округлих ліній надає картині динамічності. Так звана діагональна композиція допомагає відчути натиск, рух, силу, експресію.

Іноді художники користуються „круговою побудовою композиції”, коли компонують велику кількість людей у деякому порядкові. Цей прийом особливо вдається, коли є потреба привернути увагу до кожного персонажа зокрема. Якщо хаотично розмістити на площині фігури, око буде сприймати їх як загальну масу, не затримуючись на жодній. Якщо ж розташувати їх по більш-менш замкнутих кривих, наш погляд організується, замкнута лінія буде вести погляд за собою, акцентуючи увагу на потрібному. Згадайте хоча б „Мадонну в скелях” Леонардо да Вінчі – яскравий приклад кругової композиції.

Розповсюджені в живописі й ритмічні побудови, коли всі елементи композиції підкоряються тільки ритму. Відповідно необхідно розв’язувати складні проблеми симетрії та асиметрії. Це особливо актуально для сучасного живопису, як правило, безсюжетного, який створює нові форми художньої композиції.

Фактура. Перш за все, необхідно зазначити, що живопис існує у двох видах: станковий та монументальний. Станковим вважається живопис, який виконується на спеціально заготовленій поверхні (полотно, картон тощо) із використанням деяких допоміжних пристроїв, як-от: мольберт, планшет. Монументальний живопис нерозривно пов'язаний з архітектурою, несе функцію оздоблення. Тому існують різноманітні техніки живопису, і це ще одна можливість для художника підсилити емоційний вплив створеного образу. Основні технічні різновиди – масляний (олійний) живопис, живопис водяними фарбами по штукатурці – сирій  (фреска) та сухій (а секо), темпера, клейовий живопис, восковий живопис, емаль, живопис силікатними, синтетичними фарбами, мозаїка, вітраж; акварель, гуаш, пастель,