Людський капітал

Прямі доходи, одержувані людиною, контролюються ним самим незалежно від джерела інвестицій.

Від рішення людини, від його волевиявлення залежить функціонування людського капіталу. Ступінь віддачі від застосування людського капіталу залежить від індивідуальних інтересів людини, від його переваг, його матеріальної і моральної зацікавленості, світоглядів, від загального рівня його культури.

 

 

Ще в XVII ст. родоначальник англійської класичної політекономії В. Петті вперше зробив спробу оцінити грошову вартість продуктивних властивостей людської особистості. За його методом «цінність основної маси людей, як і землі, дорівнює двадцятикратне річного доходу, який вони приносять «. Цінність всього населення Англії того часу він оцінив приблизно в 520 млн. ф. стерлінгів, а вартість кожного жителя – в середньому 80 ф. стерлінгів. Він зазначав, що багатство суспільства залежить від характеру занять людей і їх здатності до праці. Так, людину Петті оцінював вдвічі дорожче, ніж дитину, а моряк насправді дорівнює трьом селянам «. Також пізніше ідея людського капіталу знайшла відображення в «Багатстві народів» А. Сміта, «Принципах» А. Маршалла, роботах багатьох інших учених. Однак як самостійний розділ економічного аналізу теорія людського капіталу оформилася лише на рубежі 50 – 60-х років 20 століття. Заслуга її висунення належить відомому американському економістові, лауреатові Нобелівської премії Т. Шульц, а базова теоретична модель була розроблена в книзі Г. Беккера (Також лауреата Нобелівської премії) «Людський капітал» (перше видання 1964 р.). Ця книга стала основою для всіх подальших досліджень у даній області і була визнана класикою сучасної економічної науки. Надалі важливе значення мали роботи Й. Бен-Порета (Ben-Porath, Yoram), Блауг, Е. Лезера (Lazear, Edward), Р. Лейарда (Layard, Richard), Дж. Мінцера, Дж. Псахаропулоса, Ш. Розена (Rosen, Sherwin), Ф. Уелча (Welch, Finnis.), Б. Чізуіка та ін. Розвиток теорії людського капіталу йшов в руслі неокласичного напрямку. В останні десятиліття вихідний для неокласиків принцип оптимізованої поведінки індивідуумів почав поширюватися на різні сфери позаринкової діяльності людини. Поняття та методи економічного аналізу стали застосовуватися для вивчення таких соціальних явищ і інститутів як освіта, охорона здоров’я, міграція, брак і сім’я, злочинність, расова дискримінація і т. д. Теорію людського капіталу можна розглядати як один із проявів цієї загальної тенденції, що отримала назву «економічного імперіалізму». [4] Отже, розвиток цієї теорії бере свій початок у XVII столітті в роботах У. Петті, який спробував оцінити вартість людського капіталу, і далі йде в руслі неокласичного напрямку.

 

 

Можна сказати, що останні півтора – два десятиліття управлінської науки пройшли під двома поняттями: «інновації» і «людські ресурси». Цей час можна охарактеризувати ускладненням зовнішньої організаційного середовища, різким зростанням темпів її зміни і посиленням конкуренції на світових ринках. Все це зажадало пошуку прихованих резервів і нових шляхів підвищення ефективності. З всіх організаційних ресурсів саме «людський ресурс» або «людський потенціал» став ресурсом, що приховує найбільші резерви для підвищення ефективності функціонування сучасної організації. «Людський фактор» став розглядатися як об’єкт інвестицій не менш, а, можливо, і більш важливий, ніж заводи, обладнання, технології і т. п. У нашому столітті були присуджені дві Нобелівські премії в галузі економіки за розробку теорії людського капіталу – Теодору Шульцу в 1979 р. і Гері Беккеру в 1992 р. Хоча основний внесок у популяризацію ідей людського капіталу був внесений Т. Шульцем, класикою сучасної економічної думки став однойменний трактат Г. Беккера. У своєму аналізі він виходив з уявлень про людську поведінку як раціональну і доцільну, застосовуючи такі поняття, як рідкість, ціна, альтернативні витрати і т. п., до найрізноманітніших аспектів людського життя, включаючи і ті, які традиційно перебували у віданні інших соціальних дисциплін. Сформульована в ньому модель стала основною для всіх подальших досліджень в цій області. Як вже говорилося вище, людський капітал – це наявний у кожного запас знань, навичок, мотивацій. Інвестиціями в нього можуть бути освіта, накопичення професійного досвіду, охорона здоров’я, географічна мобільність, пошук інформації. Початкові інтереси дослідника полягали в оцінці економічної віддачі від освіти. Беккер першим здійснив статистично коректний підрахунок економічної ефективності освіти. Для визначення доходу, наприклад, від вищої освіти з довічних заробітків тих, хто закінчив коледж, віднімалися довічні заробітки тих, хто не пішов далі середньої школи. Витрати навчання, поряд з прямими витратами (плата за навчання, гуртожиток і т. д.), в якості головного елемента містять «упущені заробітки «, тобто дохід, недоотриманий учнями за роки навчання. По суті, втрачені заробітки вимірюють цінність часу учнів, витраченого на навчання, і є альтернативними витратами його використання. Визначивши віддачу від вкладень в навчання як відношення доходів до витрат, Беккер отримав цифру в 12-14% річного прибутку. Теорія людського капіталу вивчає процес якісного вдосконалення людських ресурсів, утворюючи один з центральних розділів сучасного аналізу пропозиції праці. З її висуванням пов’язаний справжній переворот в економіці праці. Найбільше значення мали:

• виділення «капітальних», інвестиційних аспектів поведінці агентів ринку праці;
• перехід від поточних показників до показників, що охоплюють весь життєвий цикл працівників (таких як довічні заробітки);
• визнання людського часу у ролі ключового економічного ресурсу. [5]

Молодь, що інвестує у свою освіту, свідомо віддає перевагу низьким поточним доходам для того,