Місце і роль сільськогосподарської кооперації у соціально-економічному розвитку українського села

Певні оцінки стану сільського господарства України у 1980-1990 рр. та прогнози щодо його розвитку в перехідний до ринкових відносин період містяться у програмних документах сучасних політичних партій.

У 1920-1990-ті рр. значну увагу дослідженню процесів в українському селі приділяли історики та економісти з числа української діаспори. В їх працях досліджуються різні аспекти розвитку сільськогосподарської кооперації, господарювання у аграрному секторі України в умовах непу, насильницької колективізації. У 1950-1990-х рр. захищені дисертації, в яких висвітлені соціально-економічні аспекти розвитку українського села в умовах нової економічної політики, розкрита роль сільськогосподарської кооперації у виробництві та реалізації продукції. Багатоплановою за структурою і змістовною спрямованістю є колективна монографія «Українське село у 20 – 90-х рр. ХХ ст. «

Аналіз праць з теми свідчить, що, при висвітленні процесів, які відбувалися в українському селі у досліджуваний період; недостатньо проаналізовані форми і методи господарювання в сільському господарстві України в перший період непу (1921-1925 рр.) ; не розкриті особливості реалізації сільськогосподарської продукції в умовах існування різних форм торгівлі. В працях, опублікованих на початку 1990-х рр., виявляється прагнення окремих авторів всі явища в аграрному секторі представити як руйнівні, навіть реакційні. Це відноситься і до процесів, які відбувалися в українському селі в першій половині 1920-х рр., коли в основному здійснювалася нова економічна політика, широко розвивалася сільськогосподарська кооперація, виявлялися елементи ринкових відносин.

При розробці та проведенні сучасної аграрної політики враховуються уроки соціально-економічних перетворень, які відбувалися в українському селі у 1920-1930 рр. Вони в певній мірі відображені у працях економістів, які опубліковані у 1991-1997 рр.

Певні оцінки стану сільського господарства України у 1980-1990 рр. та прогнози щодо його розвитку в перехідний до ринкових відносин період містяться у програмних документах сучасних політичних партій.

Джерельну базу становлять опубліковані документи та архівні матеріали. Опубліковані документальні матеріали автор умовно поділила на групи. Перша – це стенографічні звіти з'їздів та конференцій ВКП (б) і КП (б) У, пленумів їх центральних комітетів, конференцій місцевих партійних комітетів, їх виборних органів, які опубліковані у 1920-1930-х рр. Тут містяться доповіді офіційного характеру, виступи учасників партійних форумів, прийняті на них резолюції та постанови. Опубліковані й тематичні збірники, в яких вміщені найважливіші рішення з аграрно-селянського питання. Друга група опублікованих у 1920-1930-х рр. документів – стенограми Всесоюзних і Всеукраїнських з'їздів Рад, всесоюзних і республіканських конференцій та нарад з проблем розвитку сільського господарства, декрети та закони урядів СРСР і УРСР з аграрно-селянського питання. Третя – щорічні звіти про роботу урядів СРСР і УРСР, котрі видавалися окремими брошурами. У 1920-1930-х рр. видавались збірники законів, в яких вміщені декрети, закони, постанови з аграрно-селянського питання, про проведення землевпорядкувальних робіт, розвиток сільськогосподарської кооперації.

В умовах існування різних форм власності в аграрному секторі України набули розвитку орендні відносини. Застосовувалися два типи оренди: короткотермінова (річна) і довгострокова (на 3 і більше років). З серпня 1922 по січень 1923 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли 12 постанов, в яких визначалися принципи та форми організації кооперативних товариств та об’єднання їх у спілки. У 1922-1927 рр. в Україні діяли кооперативні товариства двох типів – універсальні (багатогалузеві) і спеціалізованого типу (бурякові, скотарсько-молочні, садово-виноградні, хмелярські). Діяльність союзів спрямовувалась Всеукраїнським союзом сільськогосподарської кооперації (з 1925 р. – «Сільський господар»). В середині 1920-х рр. сільськогосподарська кооперація стала одним з найбільших постачальників продукції: через її товариства заготовлялося майже три чверті продовольства (зерно, продукти тваринництва). Вона володіла монопольним правом на реалізацію продукції цукровиробництва.

У розділі проаналізовані форми і методи ведення сільськогосподарського виробництва національними меншинами, переважно тих, що компактно проживали у південних регіонах України (німці, болгари, євреї, греки). Відзначено, що при цьому проявлялися певні традиції – прихильність до сільськогосподарської кооперації, орендних відносин, застосування інтенсивних технологій у землеробстві та тваринництві.

Значну роль відігравали сільськогосподарські кредитні товариства, фінансові фонди, що поповнювалися за рахунок коштів, які державним бюджетом передбачалися для надання кредитів індивідуальним і колективним господарствам. Розкрито позитивне значення застосування єдиного сільськогосподарського податку, діяльності Укрсільгоспбанку.

В умовах існування різних форм господарювання з'явилась необхідність корегування напрямків кадрового забезпечення сільськогосподарського виробництва. На початку 1920-х рр. були створені ряд вузів, які готували спеціалістів агрономічного, зоотехнічного, ветеринарного профілів. У другій половині 1920-х – на початку 1930-х рр. відкрито вузи по підготовці спеціалістів економічного та інженерно-технічного профілю. Введені спеціальні курси з питань господарювання у колгоспах і радгоспах.

На основі аналізу рішень з'їздів і конференцій ВКП (б), пленумів її ЦК, численних доповідей, промов Сталіна на початку розділу зроблено висновок, що вже у 1925-1926 рр. розпочалися дії, спрямовані на згортання нової економічної політики. Досить жорсткими вони були щодо селянства. Держава відмовилась від контрактації та перейшла до принципів продовольчої диктатури, себто насильницького вилучення у селян продовольства за низькими цінами. Почалася експропріація частини селянства, для чого використано жупел куркульської небезпеки. Почали застосовуватися адміністративні методи в залученні селян у виробничі колективні господарства, широкого розмаху набули адміністративні методи залякування та примусу. З 1927 р. здійснювалися заходи по згортанню сільськогосподарської кооперації.

Проблеми розвитку сільського господарства стали предметом дискусій в період складання першого п'ятирічного плану. Вони розглядалися з позицій двох концептуальних підходів. Перший базувався на принципах пропорційного і збалансованого розвитку економіки, поєднання планових і ринкових засад господарського регулювання, надання державної допомоги індивідуальним селянським господарствам, сільськогосподарській кооперації. Другий, – т. з. оптимальний, відображав сталінські настанови на форсування темпів індустріалізації та колективізації сільського господарства. Перемогла друга точка зору, діяльність партійних і громадських організацій та місцевих органів влади зводилась до посилення темпів колективізації. При цьому їм надавалося право застосовувати адміністративно-насильницькі методи.

Плани колективізації «спускалися згори» у вигляді контрольних цифр. Вони визначали характер рішень республіканських партійних та державних органів. Про це свідчать постанови пленумів ЦК КП (б) У і ВУЦВК, прийняті наприкінці 1929 р. і на початку 1930 р. У квітні 1929 р. друга конференція КП (б) У визначила, що колективізацію в Україні буде завершено протягом 5 і навіть 10 років. А у листопаді 1929 р. після чергового пленуму ЦК ВКП (б) вже встановлено, що колективізацію треба провести принаймні за 1, 5 роки. Відповідно з цим застосовувалися жорстокі заходи, в тому числі й репресивного характеру.

Далі в дисертації аналізуються особливості становлення власності та матеріально-технічної бази колгоспів, що створювалися у першій половині 1930-х рр. Колгоспна власність – то насильницька експропріація у селян землі, худоби, реманенту. На різних етапах розвитку ведення колективного господарства ступінь усуспільнення змінювався: від збереження паю кожного члена колгоспу – до їх переростання у неподільні фонди, повного відчуження трудівника від власності і вироблюваної ним продукції. При розгляді правових і економічних аспектів формування власності та матеріально-технічної бази колгоспів досліджуються форми і методи технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва. У зв'язку з цим висвітлюється історія виникнення та роль машинно-тракторних станцій у діяльності колгоспів. Перші колгоспи користувалися технікою прокатних пунктів в системі сільськогосподарської кооперації у 1927-1928 рр. У 1928-1929 рр. на кошти кредитної кооперації та спеціальних вкладів селянських товариств почали функціонувати кооперативні МТС. Вони на договірних засадах надавали у їх розпорядження машини, реманент. З переходом до насильницької колективізації були створені державні МТС, які виконували дві функції: а) здійснювали найважливіші сільськогосподарські кампанії у колгоспах – посівну та збирання врожаю; б) шляхом натуроплати за виконані роботи у колгоспів вилучалась значна кількість виробленої продукції. Працівники МТС становили своєрідну категорію сільського населення. Вони, в основному, формувалися із числа селян. Трактористів, комбайнерів звали аграрним загоном робітничого класу. Робота механізаторів оцінювалася і оплачувалася за результатами праці. Інженерно-технічний персонал, який відносився до службовців, та працівники центральних майстерень МТС забезпечував оперативне обслуговування агрегатів у тракторних бригадах, здійснював контроль за якістю роботи техніки безпосередньо на полях. Отже, механізатори та інженерно-технічний персонал МТС, як працівники державної структури, своєю працею забезпечували проведення найважливіших робіт у рослинництві.

Першопричиною суперечливого розвитку аграрних відносин в українському селі було те, що у 1921-1939-х рр. аграрний сектор України розглядався не як складова її економіки, а насамперед як частка аграрного сектора всієї тодішньої держави. Саме з цього приводу Україна не могла розпоряджатися своїм аграрним потенціалом, а змушена була діяти відповідно до настанов загальносоюзних партійних і радянських органів. В них відбивався курс Комуністичної партії на утвердження в сільському господарстві колективістських форм власності та господарювання. В ході суцільної колективізації було втрачено істотну частину продуктивних сил, запроваджено нееквівалентний обмін між містом і селом, звужено дію товарно-грошових відносин та вільної торгівлі. Застосування адміністративних, тим більш насильницьких методів, призвело до порушення віковічного укладу українського села, стало однією з причин негараздів, які мали місце в аграрному секторі України протягом майже восьми десятиріч.

Альтернативні підходи до вирішення аграрного питання шляхом розвитку індивідуальних селянських господарств та кооперативних відносин сталінським тоталітарним режимом були відхилені.

В добу нової економічної політики існували різні форми ведення сільськогосподарського виробництва: індивідуально-приватні, колективні, державні, розвивалися орендні відносини та кооперація, що сприяло ефективному розвитку сільського господарства.

Певними особливостями, породженими історичними традиціями та природно-кліматичними умовами, відзначався розвиток сільськогосподарського виробництва в місцях компактного проживання національних меншин, особливо на півдні України. Тут утвердилось сільськогосподарські кооперативи та орендні відносини, ефективно розвивалося тваринництво. Це зумовило віднесення цього регіону до зони, в якій планувалось в першу чергу і якнайшвидше провести колективізацію сільського господарства.

Охоплення хліборобів виробничими кооперативами, в яких власність була персоніфікована, або морально наближена до такої, сприяло ефективному розвитку сільського господарства, розвитку демократії та морально-етичних цінностей в українському суспільстві.

Суцільна колективізація призвела до позбавлення селян статусу власника і господаря, адміністративних методів управління сільськогосподарським виробництвом.

В сучасних умовах важливо і необхідно враховувати уроки щодо шляхів зміни форм власності та господарювання у сільському господарстві (не допускати адміністрування, враховувати прихильність хліборобів до певних форм власності та господарювання, відмовитись від фіскальної податкової політики).