Національно-Визвольний pyx на Західноукраїнських Землях

Тим часом в армії блискавично розгортався рух українських солдатів за утворення національних частин. Ініціатори-»дезертири» самочинно сформували Перший український полк ім. гетьмана Б. Хмельницького. Фронтове командування не наважилось його розформувати.

5-8 травня у Києві зібрався І Український військовий з'їзд, на який з'їхалося близько 700 делегатів від усіх армій, флотів і гарнізонів. Його роботою керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський. Головним пунктом роботи з'їзду стало питання про ставлення до війни. Було вирішено добиватися миру без анексій і контрибуцій, але до настання такого миру пропонувалося обороняти здобутки революції від ворога за лінією фронту. Від імені сотень тисяч озброєних солдатів з'їзд заявив, що «... вважає Центральну Раду єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин до Тимчасового правительства». Ставилася вимога, щоб Рада одержувала з казни кошти, призначені на українські національні потреби. З'їзд зажадав, щоб Тимчасовий уряд та Петроградська Рада оголосили окремим актом принцип національно-територіальної автономії України і негайно призначили міністра у справах України [2].

На з'їзді відбулися вибори генерального військового комітету, який за погодженням із російським генеральним штабом мав провадити українізацію армії. До комітету було обрано В. Винниченка, М. Міхновського, С. Петлюру, голову Української військової ради при Румчороді лікаря І. Луценка, колишнього начальника повітряної оборони царської ставки полковника В. Павленка, начальника полку ім. гетьмана Б. Хмельницького підполковника Ю. Капкана, авіатора-прапорщика, в майбутньому – відомого радянського діяча М. Полоза та ін. Завданням комітету було введення в організовані форми стихійного процесу виділення старшин і солдатів-українців у окремі національні частини. На Балтиці комітет повинен був укомплектувати українськими командами одиночні кораблі, а на Чорному морі – українізувати весь військовий флот. Як показали дальші події, комітет не спромігся довго працювати як цілісний орган. Деякі його члени вибули через різні причини, і вся робота по українізації армії поступово зосередилася в руках Петлюри.

 

 

Виконуючи настанови військового з'їзду, Центральна Рада у середині травня надіслала для переговорів з Тимчасовим урядом і Петроградською Радою повноважну делегацію на чолі з В. Винниченком. Суть вимог зводилася до того, щоб державна влада офіційно заявила про своє прихильне ставлення до автономії України. Делегація озброїлася великою кількістю документів, поміж них офіційними посвідками з Академії наук, що характеризували так довго заперечувану панівними колами українську націю. Особливу увагу було приділено найгострішому питанню – визначенню кордонів майбутньої автономії відповідно до етнографічного принципу. Уряд не став довго розмовляти й передав справу на розгляд комісії експертів. Позицію, обрану професорами-експертами, Винниченко пізніше схарактеризував із властивим йому в'їдливим гумором:

«Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це – Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювати в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав йому тримати й не пускати ці багацтва» [3].

Центральна Рада визначила дату скликання І селянського і II військового з'їздів з таким розрахунком, щоб мати до їх відкриття відповідь Тимчасового уряду на її вимогу надати Україні автономію. Однак тиждень за тижнем Винниченко не одержував відповіді, а становище української делегації стало просто принизливим. Тим часом уряд організував в Україні петиційну кампанію, яка повинна була довести, що «малороси» й «югороси» не поділяють позиції Центральної Ради. Так званий «Південноросійський демократичний союз» засипав центральні установи телеграмами, в яких доводив, що справу автономії можуть вирішувати тільки Установчі Збори. Київські установи (комітет об'єднаних громадських організацій, Рада робітничих і солдатських депутатів, Рада коаліційного студентства) запротестували проти «сепаратних» переговорів Центральної Ради з урядом.

Втративши надію одержати відповідь, українська делегація поспішила додому, щоб взяти участь у роботі селянського з'їзду. Відповідь наздогнала її уже в Києві. Тимчасовий уряд повідомив, що не може визнати Центральну Раду виразницею правдивої волі українського народу і не має повноважень розв'язувати питання про автономію України, а тому слід почекати до Установчих