Національно-Визвольний pyx на Західноукраїнських Землях

Звільнений з тюрми, Петлюра негайно подався в Білу Церкву, де проходили переформування січові стрільці. Через день тут опинилися й інші члени Директорії. Вони уклали угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою, яка постала в окупаційних військах після революції в Німеччині, й повели стрільців у похід на Київ. Під Мотовилівкою, за ЗО км від столиці, стрільці розгромили найбільш боєздатні сили гетьмана – полк сердюків і офіцерську дружину. Дізнавшись про це, командир одного з полків Запорізької дивізії П. Балбачан перейшов на бік Директорії і захопив Харків. Наслідуючи його приклад, інші полки цієї дивізії зайняли Полтаву. Сірожупанна дивізія на Чернігівщині також визнала владу Директорії. На хвилі широкого повстанського руху сили гетьмана танули, а військові сили Директорії швидко зростали. Вона з блискавичною швидкістю захоплювала контроль над територією України. На початку грудня її війська опинилися вже в Одесі. У ніч на 14 грудня у Києві підняли повстання партійні бойові дружини, переважно більшовиків та єврейських соціалістичних партій. У руках повсталих опинилися завод «Арсенал», військове міністерство та інші установи. Гетьман зрікся влади і втік зі свого палацу. До міста ввійшли загони січових стрільців. Кілька днів колишній гетьман переховувався в місті, бо Директорія оголосила його поза законом. Потім у мундирі німецького офіцера він сів у потяг і поїхав до Берліна, у вигнання.

 

 

Таємна стаття Брестської угоди. Дотримуючись принципу «поділяй і володарюй», цісарські чиновники завжди відкидали вимоги українців об'єднати їхні землі в кордонах імперії під єдиною адміністрацією. Навпаки, вони штучно культивували суперечки у місцевому самоврядуванні: в Галичині між поляками і українцями, на Закарпатті -між угорцями і українцями, на Буковині – між румунами і українцями.

Першим відступом од імперської політики щодо пригноблених націй стала досягнута 8 лютого 1918 р. домовленість у Бресті між Австро-Угорщиною й УНР про поділ Галичини на українську та польську частини і злучення першої з Буковиною в один український коронний край. Австрійський уряд мав запропонувати імперському парламентові не пізніше 20 липня 1918 р. проект такої реорганізації й зобов'язувався «зробити все, що тільки в його змозі, щоб цей проект дістав силу закону». Український уряд, зі свого боку, зобов'язувався прийняти закони, що забезпечували б права німців, поляків і євреїв в УНР [7].

Домовленість було зафіксовано в таємному додатку до мирної угоди, виконаному німецькою мовою у двох примірниках. Один із них зберігався в австрійському міністерстві іноземних справ, а другий було видано на руки голові делегації УНР у Бресті О. Севрюку.

Справедливо розглядаючи додаток до Брестської угоди як величезне досягнення делегації незалежної України, Севрюк під час перебування у Відні похвалився ним галицьким українцям. Таємницю, отже, було розкрито. Зчинився скандал, однаково неприємний для всіх зацікавлених сторін. Добре організовані польські депутати імперського парламенту («Польське коло») висловили недовіру голові австро-угорського уряду Е. фон Зайдлеру, підпис якого стояв під документом. Поляки завжди заперечували можливість поділу краю, бо вважали всю Галичину польською землею. За умов, що склалися, міністр іноземних справ граф О. Чернін, який також підписав документ, домовився з урядом УНР про те, що примірник української сторони зберігатиметься в Берліні до виконання закладеного в ньому зобов'язання у погоджені терміни. Якби зобов'язання залишилося нереалізованим, документ мали передати українському урядові.

Надалі протягом кількох місяців стосунки між Віднем і Києвом ускладнювалися бажанням цісарського уряду анулювати незручну для нього домовленість. Австро-угорські дипломати робили все, щоб гетьманський уряд не виступив із протестом після визнання Віднем нечинності «таємного» додатку до Брестської угоди, бо такий протест не міг не розглядатися як втручання у внутрішні справи імперії. Гетьман відступив лише тоді, коли дізнався, що Німеччина підтримує Австро-Угорщину в цьому питанні, а примірник української сторони, який зберігався в Берліні, знищено.

З наближенням воєнної поразки Четверного союзу серед багатонаціонального населення клаптикової монархії Габсбургів усе активніше розгортався рух за національне самовизначення й утворення самостійних держав. Зокрема, не заперечуючи проти відродження польської державності, українське населення Австро-Угорщини рішуче висловлювалося за утворення Української держави в її етнографічних кордонах. У резолюції селянського віча, яке відбулось у Снятині 21 вересня 1918 р., проголошувалося: «Всі українці зі Снятинської землі урочисто й одностайно протестують проти будь-яких намагань якого б то не було приєднання Східної Галичини до майбутньої Польщі».

Відразу після того, як імперія Габсбургів розвалилася, 18 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори Українських суспільно-політичних діячів Галичини і Буковини (брали участь митрополит А. Шептицький і єпископ Г. Хомишин, посли до імперського парламенту, члени галицького і буковинського сеймів від основних українських політичних партій). На зборах було обрано Національну Раду – вищий