Національно-Визвольний pyx на Західноукраїнських Землях

21 січня 1919 р. в окупованому чеськими військами Хусті було скликано Закарпатські всенародні збори. У них взяли участь 420 представників від 175 міських та сільських громад. На зборах лунали пропозиції залишити Закарпаття в складі Угорщини або передати його Чехо-Словаччині чи ЗУНР. Більшість учасників висловилася за возз'єднання з радянською Україною.

21 березня 1919 р. в Угорщині було встановлено радянську владу. За прикладом угорського пролетаріату Ради робітничих і солдатських депутатів на неокупованій території Закарпаття взяли владу в свої руки. У Мукачеві, а згодом і в інших містах почалося формування Русинської (русини – самоназва закарпатських українців) Червоної гвардії. На основі червоногвардійських загонів, загальна чисельність яких перевищила 6 тис. бійців, було сформовано Русинську Червону дивізію, яка в складі угорської Червоної армії воювала з чеськими і румунськими інтервентами. Радянський уряд Угорщини надав краєві територіальну автономію й визнав за українським населенням право на національне самовизначення і возз'єднання з радянською Україною. Було видано декрет про націоналізацію поміщицьких маєтків і перетворення землі на всенародну власність. Усі великі та середні підприємства промисловості й торгівля підлягали націоналізації.

Такі перетворення на Закарпатті місцева буржуазія зустріла вороже. У боротьбі з революцією вона розраховувала на підтримку перш за все чеських збройних сил. Контрольовані національними партіями «руські народні ради» в Ужгороді, Хусті та Пряшеві 8 травня прийняли постанови про приєднання до Чехо-Словацької держави. Ще раніше таке саме рішення щодо всієї території Закарпаття винесла Паризька мирна конференція. Директорія та уряд ЗУНР не заперечували проти цього. Радянська влада протрималась у Закарпатті тільки 40 днів. Наприкінці липня 1919 р. чеські й румунські війська окупували всю територію Закарпаття та Угорщини. За Сен-Жерменською мирною угодою 1919 р. Закарпаття перейшло до Чехо-Словаччини.

Незабаром після проголошення ЗУНР відбулася зустріч діячів Національної Ради з представниками Українського Національного Союзу. Обговорювали проблему, що звучала так: «Чи новій державі треба прагнути до злуки з Українською Державою над Дніпром негайно?» Після дебатів вирішили не проголошувати єдності з гетьманською Україною. В декларації американського президента Вудро Вільсона, підтриманій країнами Антанти, всім народам Австро-Угорщини гарантувалося право на самовизначення, а Росія розглядалась як унітарна держава. За таких обставин возз'єднання могло привести до механічного включення українських земель колишньої Австро-Угорщини в кордони Росії. Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав своїх повноважних представників до УНР, щоб знову порушити справу про возз'єднання. 1 грудня 1918 р., тобто за два тижні до втечі Скоропадського, у Фастові було укладено попередній «договір про злуку» між ЗУНР та УНР. В першому пункті цього документа говорилося: «Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою – значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією своєю територією й населенням, як складова частина державної цілісності, в Українську Народну Республіку». З січня 1919 р. Українська Національна Рада на засіданні в Станіславі затвердила попередню угоду, опублікувала її й доручила урядові вжити заходів з метою реалізації великої ідеї про соборність української нації. Остаточно акт про злуку мав бути проголошений у Києві. Для цього в столицю України направлялася повноважна делегація, складена з представників Галичини, Буковини й Закарпаття.

Урочиста церемонія злуки відбулася 22 січня 1919 р. на площі святої Софії у присутності десятків тисяч киян. Від західноукраїнської делегації виступили Л. Бачинський і Л. Цегельський. Після цього В. Винниченко оголосив Універсал, виданий з приводу цього історичного акту. В ньому вказувалося, що декларація про злуку має бути затверджена Установчими Зборами, скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР, як стала називатися ЗУНР, залишилася при своїх власних законодавчих і адміністративно-виконавчих органах влади – Українській Національній Раді й Державному секретаріаті. Спроба возз'єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель. Існування УНР також ставало дедалі більш проблематичним. Через два тижні після церемонії злуки уряд Директорії змушений був залишити Київ.

 

 

На початку січня 1919 р. голова уряду УНР В. Чехівський надіслав у Москву кілька телеграм, у яких запитував, чому російське військо без оголошення війни йде в Україну. Нарком іноземних справ В. Чичерін на це відповідав, що російських військ в Україні нема, а воєнні сутички на українській території відбуваються між військами Директорії і радянського уряду України, який є цілком незалежний. Ця відповідь була вичерпною тільки з формальної точки зору: ударну силу радянських військ справді становили дивізії, сформовані у «нейтральній зоні» з партизанів, які покинули територію України після придушення окупантами селянських повстань влітку 1918 р. Але перетворення партизанських загонів у регулярні частини Червоної армії, їх навчання та озброєння здійснювалося за рахунок ресурсів і під безпосереднім керівництвом військового відомства радянської Росії.

4 січня 1919 р. Л. Д. Троцький підписав постанову Реввійськради про утворення Українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка. Основу його сил становила Українська радянська армія. Перед фронтом, управління яким зосереджувалося в Москві, а не в іншому, «незалежному» центрі, ставилося завдання розгорнути наступ проти військ Директорії в Лівобережній Україні й оволодіти головними переправами на Дніпрі в районі Києва, Черкас, Кременчука і Катеринослава. Прогнозуючи наступ військ Антанти вглиб України, радянське командування сподівалося закріпитися на Дніпрі й відстояти хоча б Лівобережжя. Тоді ще важко було передбачити, яка доля чекає нечисленний антантівський десант. Спираючись на підтримку Винниченка, В. Чехівський гарячково шукав порозуміння з радянською Росією і з цією метою надіслав у середині січня до Москви надзвичайну місію на чолі з С. Мазуренком. Він дістав повноваження заявити, що Директорія погоджується на радянську форму влади в УНР за умови пропорційного представництва в Радах робітничого класу і трудового селянства, а також на укладення економічного договору з РСФРР. Проголошувався принцип нейтралітету України з активною обороною проти армій Денікіна, Антанти І Польщі. Натомість радянська Росія мала припинити наступ своїх військ в Україну й визнати незалежність УНР.

Такого борця за національну справу, як М. Грушевський, охопив відчай, і він відійшов од політичної діяльності. В. Винниченко також намірився залишити пост голови Директорії, але наштовхнувся на опір керівництва своєї партії, що розглядало такий крок як дезертирство.

Після вимушеного переїзду з Києва до Вінниці Директорія розпочала переговори з Антантою, спрямовані на укладення негайної угоди. Делегація провідних міністрів УНР зустрілася з французьким командуванням і вислухала такі ультимативні вимоги: реорганізувати уряд УНР і саму Директорію, вилучивши з її складу представників соціалістичних партій, поміж них В. Винниченка і С. Петлюру; відмовитися од «більшовицької» соціально-економічної політики; реорганізувати армію УНР (у стислі терміни збільшити її до 300 тис. чоловік і підпорядкувати союзному командуванню нарівні з Добровольчою армією Денікіна).

Замість того, щоб вийти з Директорії, С. Петлюра заявив про припинення свого членства в соціал-демократичній партії, Винниченко вийшов з Директорії й передав повноваження її голови Петлюрі. Чехівський подав у відставку, і на посаді голови уряду його замінив С. Остапенко. Формально Директорія функціонувала й надалі. Фактично ж Андрієвський, Макаренко і Швець були статистами. Вони тільки маскували одноособову владу Петлюри.

Сподівання на допомогу з боку Антанти не справдилися. Переслідувані радянськими військами, петлюрівці 6 березня покинули Вінницю. Черговою резиденцією уряду УНР стала Жмеринка.

Отже, початок 1919 р. характеризувався великими невдачами українського національно-визвольного руху. На передній план виходили нерозв'язані завдання соціальної революції. Трудящі пішли за більшовиками, які проголошували їхні власні гасла: землю – селянам, фабрики – робітникам! Одначе більшовики незабаром запропонували масам радянську форму державності і свою програму соціально-економічних перетворень, далекі від інтересів трудящих.

 

 

1. Грушевський М. «Начерки історії українського народу». – К., 1991 р.

2. Дорошенко Д. І. «Нарис історії України». – Львів, 1991 р.

3. Коропецький І. С. «Дещо про минуле та сучасне української економіки». -К. : Либідь, 1995 р.

4. Афанасьєва В. Г., Смирнова Г. Л. «Урок дає історія». М. : Політіздат, 1989 р.

5. Кульчицький С. В., Курносов Ю. О., Коваль М. В. «Історія України». – К. : Освіта, 1995 р.

6. Кульчицький С. В., Котляр М. «Довідник з історії України»; видав. «Україна»; К., 1996 р.

7. Кульчицький В. «Історія держави і права України». Львов, 1996 р.

8. Субтельний Орест «Україна. Історія». – К. : Либідь, 1994 р.

9. Субтельний О. «Історія України», Київ, 1993 р.

10. Субтельний О. «Україна; історія». – К. : Либідь, 1991 р.

11. Курс лекцій: «Історія України»: У 2 т. – К. : Либідь, 1992 р.

12. «Історія батьківщини XX сторіччя». – М. : Дрохва, 1995

13. Кирилін И. А. «Історія міжнародних відношень і зовнішньої політики СРСР». М. : Міжнар. відношення, 1986 р.

14. Трухановский В. Г. (ред.) «Історія міжнародних відношень і зовнішньої політики СРСР» М. : Междунар. відношення, 1967 р.

15. Нежинский Л. Н. (ред.) «Радянська зовнішня політика 1917-1945 р. « М. : Міжнар. відношення, 1992 р.

16. Севастьянов Г. Н. (ред.) «Нова і Новітня історія». – М. : Наука, 1990 р.

17. Король В. Ю. «Історія України», видавничий центр «Академія», 1999 р.

18. Полонська-Василенко Н. «Історія України». Мюнхен, 1972 р.