Національно-Визвольний pyx на Західноукраїнських Землях

 

 

Коли в центральній Росії утвердилася радянська влада, її противники закріпилися на окраїнах. Найбільш зручним плацдармом для організації антикомуністичного опору став Південь Росії. Вороги більшовизму знаходили підтримку серед заможних верств служилого стану – донського і кубанського козацтва. З усієї країни сюди стягувалися офіцери-добровольці. Це були переконані прибічники «білої справи», тобто поновлення царської влади: білий колір символізував монархію. За допомогою Антанти генерал Л. Г. Корнілов почав формувати з них Добровольчу армію. Спочатку вона складалася винятково з офіцерських частин – білої гвардії. Коли її стали поповнювати шляхом мобілізацій, назва «білогвардійців» закріпилася й за солдатами. Після загибелі Л. Г. Корнілова. Добровольчу армію очолив А. І. Денікін. Ті, хто ввійшов до білогвардійського табору або солідаризувався з ним, мали різні погляди на майбутній політичний лад. Одні відстоювали самодержавство, інші – конституційну монархію або навіть республіканську форму правління. Суперечки з цього приводу здебільшого відкладалися до перемоги над більшовиками. Але всі без винятку прагнули відродження Російської держави у довоєнних кордонах. Гасло «єдиної і неділимої» Росії об'єднувало всіх прибічників «білої справи», від найбільш правих до кадетів. Незважаючи на свій демократизм, багато меншовиків та есерів також були «єдинонеділимцями».

Соціальна програма П. Скоропадського мало чим відрізнялася од політики білогвардійських урядів. Та «єдинонеділимці» не бажали мати з ним нічого спільного. Утворений у столиці України «Київський національний центр», який стояв на білогвардійських позиціях, при перших чутках про зносини гетьмана з Денікіним обурено заявив: «Із зрадником Скоропадським і з очолюваною ним Україною будь-які переговори неприпустимі». Коли до Києва влітку 1918 р. потрапив лідер кадетської партії П. М. Мілюков, він розвинув гарячкову антиукраїнську активність і переконував окупаційну адміністрацію, що в післявоєнні часи тільки Польща може дістати самостійність. Навіть місцеві кадети, що ввійшли до гетьманського уряду, розглядали незалежність України як тимчасове явище.

Гетьман розумів, що формальна самостійність України зберігатиметься доти, поки її охороняють німецькі багнети. Поразка Четверного союзу в світовій війні поклала б край його претензіям на незалежність. Адже Антанта підтримувала білогвардійський табір і вважала Українську Державу «витівкою німців». Поразка Німеччини здавалася неминучою, а тому Скоропадський намагався не відповідати прямо на антиукраїнські вихватки «єдинонеділимців» і терпів активність численних суспільно-політичних і навіть воєнно-політичних організацій білогвардійського напрямку. Він охоче брав на службу генералів і офіцерів царської армії, не заперечував проти виїзду їх на Дон і всіляко намагався налагодити стосунки з Денікіним.

 

 

Коли стало очевидно, що Німеччина незабаром капітулює, гетьман зробив спробу зблизитися з Українським Національним Союзом. На початку жовтня він прийняв його керівників В. Винниченка, А. Ніковського і Ф. Швеця (С. Петлюра все ще був у в'язниці). Почалися переговори щодо програми кабінету, який мав бути сформований за їхньої участі. Національний Союз поставив такі вимоги: здійснення аграрної реформи на підставі ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства, встановлення демократичних свобод і опрацювання демократичного виборчого закону. Союз подав список кандидатів на міністрів у найважливіших міністерствах. Дізнавшись про намір гетьмана капітулювати перед партіями, що стояли на платформі самостійності України, кадетські міністри і торговельно-промислові кола, об'єднані у Протофісі, запротестували. Вони відкинули програму Українського Національного Союзу і поставили вимогу негайно створити антибільшовицький фронт на засадах об'єднання України з білогвардійськими силами Росії. Скоропадський не міг не рахуватися з тим, що за «єдинонеділимцями» стоїть Антанта. З іншого боку, він потребував підтримки Національного Союзу, бо знав, що білогвардійці вкупі з Антантою відмовлять Українській Державі у праві на існування. Внаслідок цього склад нового кабінету, сформованого під головуванням Ф. Лизогуба, виявився компромісним. У ньому були кандидати як Національного Союзу, так і Протофісу. Компромісом українські партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму. Скоропадський змушений був розпустити кабінет і 14 листопада задекларував федеративну спілку з Росією. Йшлося, певна річ, про не більшовицьку Росію, якої ще не існувало. Відреченням од державної самостійності гетьман розраховував здобути якщо не допомогу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антанти. Але гетьманщина вже доживала останні дні.

 

 

У ніч на 14 листопада в Києві відбулося таємне засідання Національного Союзу, в якому взяли участь представники політичних партій, Селянської спілки, профспілки залізничників і українських січових стрільців. Присутні відхилили ідею негайного поновлення Центральної Ради і створили п'яти-особовий верховний орган Української Народної Республіки – Директорію. Головою став соціал-демократ В. К. Винниченко. Від січових стрільців у члени