Педагогічний аспект реабілітації дітей з ДЦП

 

1. Недержавні центри соціальної реабілітації

2. Педагогічний аспект реабілітації дітей з ДЦП

Список використаної літератури

 

 

Соціальна реабілітація для дітей-інвалідів така ж важлива, як і медична, і держава, перш за все, має враховувати інтереси дітей, тобто діяти за схемою: «дитина – діагноз – реабілітація – кошти», а не відштовхуватись від наявних коштів (як правило, невеликих), створювати на них організації чи підприємства, які займаються реабілітацією, і вже потім шукати для них клієнта.

На жаль, багато років держава сама визначала план реабілітації для дітей-інвалідів, усунувши від цього процесу батьків і громадські організації. Нині ж саме громадські організації показують приклад того, як треба діяти, створюючи свої реабілітаційні центри, залучаючи до них висококваліфікованих фахівців, новітні методики, фінансових донорів. Часто іноземних, адже отримати кошти з бюджету досить проблематично.

Україні є чим пишатися у сфері реабілітації. Адже у нас вже 15 років працює Міжнародна клініка відновлювального лікування, у якій понад 16 тис. дітей-інвалідів, в тому числі й з інших країн, відновили своє здоров'я, більше трьох тисяч українських діток проліковано безкоштовно.

На сьогодні необхідно забезпечити паритетні умови фінансування реабілітаційних центрів різних форм власності, запровадити чітку систему моніторингу їх діяльності. А в інвалідів треба виховувати активну життєву позицію, адже багато чого у реабілітаційному процесі залежить від самої людини

Серед 395 реабілітаційних центрів в Україні – 70 недержавних. Найбільше їх у великих містах – Києві, Львові, Одесі, вони надають переважно денні послуги – психологічні, соціальні, корекційно-педагогічні, з фізичної та трудової реабілітації.

Як правило, недержавні реабілітаційні центри (НРЦ) створюються батьками дітей-інвалідів, які мають високу мотивацію для роботи в них, намагаються залучити фахівців, які знайомі з новітніми методиками, найкращим досвідом, раціонально використовують фінансові ресурси. Такі центри, зазвичай, невеликі, в них панує затишна атмосфера, їх спеціалісти добре обізнані з потребами своїх клієнтів, підтримують родини своїх підопічних.

Більшість вітчизняних недержавних реабілітаційних центрів виникли за підтримки зарубіжних недержавних організацій. І ці партнери допомагають не тільки коштами, а й передають досвід, навчають персонал, знайомлять фахівців із світовими тенденціями розвитку соціальних послуг, надають гуманітарну допомогу родинам, аби вони не віддавали дітей до інтернатів.

Велику увагу НРЦ приділяють впровадженню етичних норм, лише торік 22, що входять до Коаліції, затвердили етичні Кодекси. Такі центри стабільно працюють у тих містах, де влада розуміє потреби дітей-інвалідів і підтримує розвиток недержавних реабілітаційних закладів – у Києві, Харкові, Ужгороді, Одесі, Сумах, Вінниці.

Найгостріша проблема НРЦ – фінансова, адже до держбюджетних коштів вони не мають доступу, Бюджетний кодекс гарантує фінансові ресурси лише для державних інтернатів, а з місцевих бюджетів кошти виділяються нерегулярно, і цей процес повністю залежить від суб'єктивних чинників, а не від проблем дітей-інвалідів.

Кошти донорів надаються на короткий термін – період створення реабілітаційного простору, а потім донори припиняють фінансування.

На жаль, пропозиції громадських організацій при розробці нормативних документів, що стосуються діяльності НРЦ, часто не враховуються. Тому доцільно вдаватись і до громадської експертизи проектів важливих державних рішень, ретельно розглядати альтернативні проекти громадських організацій.

Не вирішена до цього часу й кадрова проблема – у фахівців НРЦ не враховується стаж за фахом, вони не мають змоги бути атестованими й отримувати доплати за категорійність, відпустка у них коротша, ніж у працівників державних та комунальних центрів. До того ж умови фінансування часто взагалі не передбачають оплату відпусток.

Найбільша ж проблема реабілітації дітей-інвалідів у тому, що вони виростають, однак для батьків все одно залишаються дітьми, яким треба і в майбутньому забезпечити гідне життя. В Україні досі немає жодного будинку групового проживання інвалідів (міні-гуртожитку).

Програми ж соціального супроводу самостійного проживання у громаді молодих інвалідів не діють, нормативно і фінансово не підтримується створення робочих місць для осіб з психічним діагнозом. Та батьки дітей-інвалідів не втрачають надії і все ще сподіваються на реальну підтримку державою недержавних реабілітаційних закладів.

 

 

Особливість роботи соціального педагога з інвалідами полягає у створенні таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягненню ним своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпеки, в якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Але соціальний педагог не може вирішувати за інваліда його проблеми, він повинен допомогти особистості визначити особисту позицію, сформувати незалежність від зовнішнього впливу, навчити спиратися на себе, тобто допомогти самоактуалізуватись у подоланні перешкод. Інвалід, що адекватно оцінює своє становище і усвідомлює свою самоактуалізацію, досягає душевного і психічного здоров’я, стає соціально повноцінною особистістю.

У практиці соціальної роботи соціально-педагогічна і психологічна допомога ще й досі ототожнюється із соціальним захистом. Почасти це пояснюється відсутністю загальноприйнятої теорії співвідношення соціальної допомоги і соціального захисту. Водночас накреслився деякий стійкий інваріант розуміння цих понять, а саме: “соціальна допомога” – поняття значно ширше, ніж “соціальний захист”. Термін “соціальна допомога” є цілком правомірним та автономним, коли йдеться про індивідуальну допомогу окремій дитині, групі дітей чи їх родичам. Кінцевою метою такої індивідуальної допомоги є формування позитивної “Я” – концепції, соціальне самоствердження, повнокровна участь