Похоронні звичаї та обряди українців Карпат (ХІХ - ХХ ст.)

У різних районах Бойківщини та почасти Гуцульщини й Буковини сигнальну функцію виконували голосіння. Звичай сповіщати ними про смерть побутував також у деяких південнослов’янських народів. Похоронній звичаєвості румунів притаманні трембітання та розпалювання вогнищ. Відомішою в народів Європи є традиція повідомляти про смерть церковними дзвонами.

В українців Карпат, насамперед у бойків та лемків, із траурним подзвоном пов’язані деякі своєрідні звичаї та повір’я: практика по-різному дзвонити небіжчикам різного віку і статі, цікаві пояснення заборони дзвонити самогубцям, оригінальні звуконаслідування “подзвінного”, низка прикмет-віщувань смерті тощо. У фольклорі гуцулів збереглися згадки про давній звичай використовувати на похороні т. зв. била, які фігурують у середньовічних джерелах як сигнальні предмети церковного культу. Від доби середньовіччя в горян побутувало й позаобрядове сигнальне застосування дзвонів, трембіт, вогнищ.

Першими ритуальними заходами підготовчої стадії похоронного обряду є закривання очей і вуст померлому, його обмивання та перевдягання в нову одежу. Важливе значення, якого в народі здавен надають цим обрядодіям, зумовлене синкретичними уявленнями про потойбічне буття душі чи майбутнє тілесне воскресіння людини. Своєю чергою низка охоронних заходів та заборон, пов’язаних із обрядженням небіжчика, ґрунтується на архаїчних уявленнях про згубний вплив покійника на довкілля й занечищеність та смертоносність предметів, які дотикалися його тіла. Ці та деякі інші світоглядні мотиви лежать в основі звичаїв виливати в “незахідне місце” воду, якою обмили мерця, знищувати предмети, якими користувалися в підготовчих обрядах, закривати очі померлому монетами, завчасу готувати “смертний” одяг, шити його з дотриманням давніх способів викрійки, вбирати покійника в “легку” одежу, уникати в ній вузлів, прикрас, червоного кольору, використовувати елементи шлюбного вбрання та одягати неодружених у весільний стрій тощо.

У цілому вказані звичаї належать до загальноукраїнських і мають чимало відповідників у традиціях слов’янських та інших народів Європи. Характерними деталями, які вказують на локальні відмінності побутування таких звичаїв у мешканців різних місцевостей Карпат, є уникання в похоронному одязі ременя, звичай споряджати мерця торбиною, гаманцем, практика прикрашати саморобні воскові перстені позліткою, традиція вбирати небіжчика тільки в білі шати, деякі заборони і катарсичні акти (не торкатися покійника рукою, якою сіють, не використовувати для обмивання криничну воду, звичаї виливати “мертву” воду в річку, з очищальною метою доторкатися трави чи ясеня тощо). Іншими своєрідними звичаями є практика використовувати для оформлення похоронного ложа деякі предмети зі сфери весільної й родильної обрядовості (у гуцулів і бойків), традиція класти біля тіла неодруженого весільне деревце, світити біля небіжчика дерев’яні скіпки, запалювати т. зв. “сточок” – велику кільчасту свічку (на Гуцульщині). Останній звичай був притаманний й жителям буковинських, покутських та деяких закарпатських сіл і має свої аналоги в обрядовості румунів і болгар. Як і мешканці різних регіонів України (Гуцульщини, Покуття, Буковини, Поділля, Полісся), болгари, румуни, серби, словаки використовували в похоронному обряді неодружених весільне деревце.

Аналіз порівняльних етнографічних відомостей засвідчив тривале збереження в українців Карпат давніх звичаєво-обрядових явищ, пов’язаних із виготовленням труни та підготовкою місця поховання. Це насамперед часткове збереження в обрядовому побуті домовин архаїчного типу (довбана труна, домовина з плоским чи двосхилим віком), застосування деяких старовинних технологічних прийомів при їх виготовленні (наприклад скріплювання дощок дерев’яними клинцями), звичай гуцулів робити отвори-“віконця” в труні тощо. Відзначимо й самобутні охоронні, очищальні й жертовні обрядодії в гуцулів, часткове побутування традиції почергового виконання односельцями місії гробарів на теренах Бойківщини й Лемківщини, оригінальне магічне використання т. зв. “міри” в лемків, низку вірувань, пов’язаних із підготовкою могили і труни. Архаїчність деяких звичаїв (виготовляти домовину з цільної колоди, без використання цвяхів, з отвором для “виходу” душі) підтверджують археологічні дані.

Траур, тобто різні форми вираження смутку з приводу смерті людини, є пракультурним обрядовим явищем, походження якого пов’язано з ритуалізацією афективних проявів горя, а також із архаїчними уявленнями про обрядову доцільність та морально-етичне значення актів привселюдного розпачу. Як і в багатьох інших етнотрадиціях, в українців, і зокрема в мешканців Карпат, у ХІХ – на початку ХХ ст. головною ознакою жалоби родичів померлого слугували певні особливості їхнього зовнішнього вигляду: відсутність або, навпаки, наявність в одежі тих чи інших компонентів та її колірні особливості (використання білого й чорного кольорів, уникання червоного, прикрас і головних уборів тощо). Специфікою траурних традицій горян є звичаї використовувати в одязі деякі відзнаки (чорне намисто, чорні хустини, білі намітки), заборони голитися (у бойків, гуцулів), розчісувати волосся і вмиватися та практика вдягати на похорон тільки буденний одяг (у гуцулів). І досі в горян частково побутує архаїчний звичай, за яким на знак жалоби дівчата з родини померлого (у давнину й жінки) розпускають волосся, збереглися й своєрідні народні вмотивування цієї дії як магічного засобу забезпечення переходу душі до потойбіччя. Цікавими є й автентичні пояснення траурної традиції закривати дзеркало, яка, як показують типологічні зіставлення, первісно