+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Автореферат
К-сть сторінок:
36
Мова:
Українська
й полем – триразове доторкання труною воріт (Закарпатська Бойківщина) чи землі на межі угіддя (Гуцульщина) ; деякі особливості ритуалізованого оплакування мерця – голосіння родички над труною на возі (Гуцульщина, Бойківщина) ; обрядові “прощі” та жертвування учасникам похоронної процесії певних предметів (Гуцульщина) ; заходи, покликані полегшити душі “переправу” до потойбіччя через міфічну ріку чи міст: звичаї кидати в річку т. зв. “перевізну” монету, стелити на дорогу рушник-“місток” (Гуцульщина) тощо. Певну специфіку спостерігаємо й у траурній процесії та її зовнішній атрибуції: участь у поході трембітарів і музикантів, які підігравали голосінням на сопілці та скрипці (Гуцульщина), весільних музик (при похороні парубка чи дівчини – Південна Лемківщина) ; перев’язування рушниками трембітарів, поводиря волів, осіб, які несуть домовину, церковних атрибутів, “мар”, кінської збруї, ярма волів та запалювання смолоскипів (у надвечір’я при віддаленості кладовища – Гуцульщина) ; використання в траурній процесії померлої молодої особи весільної хоргуви (Південна Лемківщина), “гільця” (Гуцульщина), подушечки зі шлюбним вінком і перснем (Центральна і Західна Бойківщина) тощо.
Звичай влаштовувати тим, що померли неодруженими, “похорон-весілля” має давні індоєвропейські витоки й у різних формах побутував у мешканців усієї України й загалом слов’янських та інших народів світу. У багатьох етнотрадиціях зафіксовано широке використання в похоронних обрядах полотна чи рушників (архаїчний засіб оплати обрядової праці та певний символ й оберег), а у словаків, сербів, македонців, болгар – музики при похованні молоді. У болгар, а також румунів, молдаван існував і звичай заупокійного жертвування учасникам процесії різних дарів та традиція вистеляти на дорогу т. зв. “містки”.
У звичаєвості деяких балканських народів зустрічаємо обрядові обмеження участі в похованні мерця деяких категорій осіб (наприклад, вдови чи вдівця), які також зафіксовано в Карпатах, зокрема на теренах Західної Бойківщини. Інше, відоміше в українців і загалом слов’ян, обрядове застереження стосується присутності матері при похованні першої дитини, що зумовлено турботою про подальше материнство жінки та долю її майбутніх дітей. Через уявлення про згубний вплив мерця на плідність, традиційно табуюється присутність на похороні породіллі та вагітної.
Охоронними мотивами зумовлені й деякі інші заборони – проходити траурним походом через засіяне поле, везти селом небіжчика-самогубця у відкритій труні, “переходити дорогу” похоронній процесії та спостерігати за нею з вікна тощо. Такі явища також здавна відомі мешканцям різних регіонів України та іншим слов’янським народам. Меншою мірою це стосується деяких заходів, пов’язаних із оберіганням від мерця господарського добробуту односельців та захистом тварин, якими його везуть на цвинтар. До них належать: заборона здійснювати рільничі роботи, коли в селі похорон, звичай рухати запаси збіжжя та картоплі в господі, повз яку проходить траурна процесія (Західна Бойківщина) ; традиція перевертати волам ярмо, яка побутувала в різних місцевостях Карпат, подекуди на Опіллі й Буковині та, наприклад, у Молдавії та Румунії; практика вивертати кінську упряж (шлеї, хомут) та міняти місцями волів у “похоронній” упряжі (Бойківщина).
Певні локальні особливості простежуємо й у традиційних чинностях завершального етапу похорону (церемонії в церкві та на кладовищі). Це, зокрема, символічне прощання небіжчика з церквою (обряд торкання труною до порога), різночасове здійснення обряду “останнього цілування”, тривале збереження й різні інтерпретації звичаїв кидати в могилу землю та гроші тощо. Відзначимо також гуцульські традиції востаннє трембітати померлому на цвинтарі, сипати в могилу зерно, обмивати над нею руки “погрібавникам” і “несіникам”, роздавати присутнім певні дари та пригощати їх поминальними стравами. У гуцулів та бойків зафіксовано також звичаї класти в могилу посудину з водою для потреб мерця, залишати на могилі весільні атрибути. У жителів окремих лемківських сіл побутували своєрідні охоронні обрядодії (биття посуду біля церкви чи на цвинтарі та ін.).
Спеціальні охоронні заходи горяни здійснювали при похованні т. зв. “злих” мерців (самогубців, потопельників, упирів, відьом, чаклунів, нехрещених дітей). Як свідчать джерельні дані ХІХ – початку ХХ ст., найпоширенішими з них були: вкладання до труни оберегів, охоронне використання маку, застосування деяких радикальних дій (практика зв’язувати руки і ноги самогубцеві чи упиреві ожиною, протикати язик цвяхами, забивати в п’яти голки, а в голову чи груди – залізний зуб з борони і т. ін.). Найрізноманітніше такі та інші охоронні заходи виражено в обрядовості бойків і лемків. На Лемківщині зафіксовано також звичаї, пов’язані з “ошуканням” мерця: ховати відьму на чужому кладовищі, витягувати труну самогубця через отвір, зроблений під порогом та ін.
Характерною особливістю похорону померлих передчасною смертю було їхнє поховання в куті кладовища чи поза його огорожею або, за давнішою традицією, на місцях трагічної загибелі чи самогубства, на межі земельних угідь села, у лісових хащах тощо. За численними порівняльно-історичними даними, ця традиція, а також звичаї закидати могилу “злого” мерця хмизом, камінням, у певний час спалювати таку “наміть”, використовувати для нейтралізації покійників різні обереги (передусім гострі, колючі предмети й рослини), зв’язувати померлих, у перед- чи післяпохоронний час нівечити трупи сягають своїм корінням язичницької епохи і є подібні до звичаїв населення різних регіонів України і загалом багатьох народів Європи.
Четвертий розділ дисертації “Післяпохоронні звичаї та обряди” складається з п’яти підрозділів: “Очищальні обрядодії та охоронні звичаї”, “Поминальний обід”, “Післяпохоронні нічні чування в домі померлого”, “Звичаєво-ритуальні елементи річного циклу поминання покійника”, “Траурні звичаї та обрядові заборони”.