Похоронні звичаї та обряди українців Карпат (ХІХ - ХХ ст.)

Практика ритуального очищення учасників обряду за допомогою води та дотику до печі є однією з традиційних реалій українського похорону. Подібні явища, в основі яких лежать прадавні уявлення про очищально-охоронні властивості води та вогню (домашнього вогнища), наявні в звичаєвості багатьох європейських та інших народів світу. Архаїчність таких обрядодій підтверджується низкою історичних відомостей про їхнє побутування в традиціях давніх індусів, євреїв, греків, римлян. Імовірно, вони були відомі й язичницьким слов’янам.

Порівняльно-історичні дані показали, що елементами давньої обрядової культури є також практика знищення або ізолювання, очищення предметів, використаних на похороні, та певні профілактичні дії щодо упряжних тварин, якими доставляли мерця до могили. Наявні такі явища й у похоронній звичаєвості українців Карпат. Іншими, менш відомими, охоронними заходами є традиція мешканців сіл Західної Бойківщини та Північної Лемківщини перевертати після похорону віз, яким везли небіжчика на цвинтар (задля його очищення чи для магічного відвертання негативних проявів у побуті родини), звичай “перевертати” в домі вікна і двері, щоб завадити померлому повертатися до власної оселі (Західна Бойківщина) тощо.

Післяпохоронні поминки, якими розпочинається річний цикл обрядів, пов’язаних із ушануванням пам’яті людини, також відбувалися з дотриманням багатьох своєрідних звичаїв. Це, зокрема, зафіксована в населення деяких місцевостей Бойківщини та Лемківщини традиція першочергового споживання учасниками трапези часнику чи обрядового хліба, що мало певне магічно-охоронне та символічне значення; архаїчний звичай пити хмільне почергово однією чаркою (Бойківщина, Гуцульщина) ; практика гуцулів, покутян, буковинців обдаровувати учасників поминок певними жертовними предметами.

До традиційних елементів поминальної звичаєвості мешканців Гуцульщини та інших місцевостей України належить першочергове обрядове споживання на поминках колива. Первісне значення такого звичаю, гадаємо, полягало в опосередкованому жертвуванні душі покійника цієї архаїчної “страви померлих”. Імовірно, із заупокійним жертвуванням пов’язаний і обряд підіймання наприкінці поминок т. зв. “погрібавної миски” або обрядового хліба, що й досі зберігся в гуцульських та бойківських селах.

Післяпохоронні нічні чування родичів й односельців у домі померлого – один із давніх і загальновідомих звичаїв, основою якого є вірування про відвідини душею власної домівки. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. такі зібрання в цілому проходили за сценарієм допоховальних “посижінь”, у т. ч. і з улаштуванням похоронних ігор (переважно на Гуцульщині й Бойківщині). Тепер у деяких селах увечері після похорону відбувається “савтиря” та поминальна трапеза. Почасти збереглись у горян заборони гасити вночі світло, спати, а також архаїчна практика класти для потреб душі воду та їжу, посипати долівку попелом чи борошном для виявлення “слідів померлого” тощо.

Чимало архаїчних явищ пов’язано з річними поминками небіжчика. Насамперед це різні форми обрядового жертвування йому їжі, яке проникло й у церковні обряди та зумовлено прадавніми універсальними віруваннями про збереження душею “матеріальних” потреб. Характерним компонентом поминальної обрядовості горян було заупокійне дарування учасникам поминок певних предметів та худоби померлого, що, очевидно, є рудиментом архаїчних похоронних жертвоприношень.

Найвиразніше такі звичаї та своєрідні інтерпретації їхньої семантики (уявлення про земну й потойбічну реальність жертви) виражені в жителів Гуцульщини. Іншими локальними особливостями їхньої поминальної звичаєвості є широкий набір річних пам’ятних дат і часткове збереження практики поминати мерця й після роковин; традиція влаштовувати в дні річних чи календарних поминок обрядові трапези на кладовищі (побутує й досі), жертвувати померлим предкам “первини” садовини, городини, перші продукти полонинського господарства тощо. З поминальних традицій, побутування яких у ХІХ – на початку ХХ ст. зафіксовано на теренах Бойківщини та Лемківщини, виділимо звичаї жертвувати учасникам поминок, убогим речі небіжчика, дарувати священикові худобу померлого господаря, влаштовувати в честь предків обіди для жебраків тощо.

Із річним поминальним циклом чи принаймні окремими його датами пов’язано дотримання родичами померлого трауру. За етнографічними відомостями ХІХ – початку ХХ ст., основними його проявами були певні особливості щоденного одягу членів сім’ї, обмеження щодо здійснення ними окремих господарських робіт, участі в розвагах і святкових урочистостях тощо. Дотриманню таких настанов горяни й досі надають важливого обрядового й етичного значення, засуджуючи будь-який прояв неповаги до пам’яті покійника.

З-поміж звичаїв, пов’язаних із зовнішнім вираженням трауру, найпоширенішими були заборони вбирати святкову одежу, прикраси, використовувати компоненти червоного кольору. Жителі деяких сіл Північної Лемківщини та гуцульсько-бойківського пограниччя натомість мали в одязі певні траурні відзнаки (чорну волічку на капелюсі, сорочку з чорним вишиттям). У буковинських гуцулів дотепер збереглася традиція, за якою протягом певного періоду дівчата з родини померлого не заплітають кіс, а чоловіки та парубки не вдягають головні убори, не стрижуть волосся та не голяться. На Старосамбірщині (Західна Бойківщина) й нині побутує звичай знімати на період жалоби зі стін рушники.

Найвідомішими господарськими табу, які зумовлені уявленнями про присутність у домі (господі) душі мерця та певними охоронними й етичними міркуваннями, були заборони працювати на ріллі й біля сіна, молотити, прясти, прати (кілька днів чи тиждень), до року мити й