Політична боротьба у СРСР у 20-х роках

Політична боротьба у 1920-і рр. велася, головним чином, у вищих ешелонах партійно-державного керівництва СРСР. Вона визначалася багатьма обставинами, які складалися у внутрішньому і міжнародному житті. Розходження в поглядах партійних лідерів стосувалися питань побудови соціалізму країні, світової революції, здійснення «експорту» революції в інші країни. Значно розходилися їх точки зору і з питань про темпи та методи будівництва соціалізму, про відношення до окремих класів і шарів радянського суспільства.

Перетворення партії на державну структуру і процес її бюрократизації вели до згортання внутріпартійної демократії. Представником антибюрократичних настроїв став Л. Д. Троцький. Він виступив проти сполучення радянської партійної і господарської роботи, звинувачуючи керівництво у встановленні «диктатури апарату». Наприкінці 1923 р. Троцький висунув програму «нового курсу», який проголошував боротьбу з бюрократизмом, висуванством і формуванням на його основі нового управлінського шару. Виступаючи у якості представника «настроїв робочої маси», Троцький і опозиція були прихильниками посилення «соціалістичних» методів господарювання в особі великої промисловості або «диктатури промисловості», директивного планування, противниками непу.

Основна їх атака велася проти більшості в ЦК Політбюро, де всіма справами заправляла «позастатутна трійка» в особі Й. В. Сталіна, Л. Б. Каменєва та Г. Е. Зіновьєва. Сталін виступав представником інтересів партійного апарату, Каменєв – державного, роль Зіновьєва зводилася до ідеологічного прикриття дій «трійки». У цій обстановці розпочалася боротьба проти «троцькізму». Троцькому були пред'явлені звинувачення у прагненні стати диктатором, у нацьковуванні однієї частини партії на іншу, у недооцінці революційних можливостей селянства, у фракційності.

На XIII конференції РКП (б) на початку 1924 р. він і його прихильники були розгромлені. Разом з тим, з огляду на антибюрократичні настрої в партії, апарат провів ряд політичних кампаній з «розвитку робочої демократії», «удосконалення внутріпартійної демократії» і т. д. Одна з таких кампаній – «ленінський заклик у партію», коли протягом року було висунуто більше 200 тис. нових кандидатів, головним чином «робітників від станка». Однак це не привело до розширення внутріпартійної демократії за рахунок «низів». Спроби протиставити нових членів партії її апарату були рішуче припинені зверху.

Боротьба з «троцькізмом» привела до зняття Троцького на початку 1925 р. з поста голови РВС і певному коригуванню курсу відносно села та селянства. Головним теоретиком проведених мір виступив Н. І. Бухарін. У середині 1920-х рр. він закликав, незважаючи на жодні труднощі непу, твердо стояти на позиціях економічних методів управління народним господарством, «змички» між містом і селом, ратував за союз із наукою.

Бухарін одним з перших заявив про можливість побудови соціалізму в одній країні. Для цього, вважав він, необхідно використати закон вартості, розвиток ринку, товарно-грошові відносини і кооперацію. Відкидаючи заперечення про ріст капіталістичних елементів, зокрема в селі, Бухарін висунув положення про неминуче вростання куркуля в соціалізм. Він вважав, що при збільшенні ролі соціалістичних елементів у народному господарстві останньому просто нікуди буде дітися. Бухарін наполягав на здоровій конкуренції між різними секторами економіки при регулюючій ролі держави, на необхідності співробітництва різних класів. Звідси отримала початок його теорія класового світу, згасання класової боротьби по мірі наближення до соціалізму.

Спочатку більшість партійних керівництв розділяло положення бухарінської програми і слідувало визначеним ним курсом. Однак поступово всередині назрівав новий розкол, породжений труднощами і протиріччями непу, процесами, які відбувалися у світі і міжнародному соціалістичному русі, які особливо гостро позначилися у другій половині 20-х рр. На грунті невдоволення непом виникла «нова опозиція», центром якої став індустріальний Ленінград, який, на відміну від торгово-промислової Москви, більше страждав від невирішених проблем і труднощів, зростання цін і товарного дефіциту. Зіновьєв, лідер ленінградської партійної організації, виступив проти проведеної політики стосовно селянства, засудивши її як «поступки куркульству». Він заперечував теоретичні побудови Бухаріна і висловлювався проти теорії побудови соціалізму в окремо взятій країні. Крім того, Зіновьєв і Каменєв були незадоволені мірами, спрямованими на розвиток ринкових відносин в економіці СРСР. Одночасно вони виступили з критикою бюрократизму в партійному апараті і підсилення ролі номенклатури на чолі зі Сталіним.

Великий вплив на черговий розкол всередині партії справила міжнародна обстановка. Якщо на початку 1920-х рр. революційний підйом на Заході вселяв політичним лідерам СРСР надії на перемогу світової революції, то стабілізація і економічний підйом, які збіглися за часом зі смугою визнання СРСР рядом західноєвропейських держав, внесли в думки керівництва ноти песимізму й розчарування. «Нова опозиція» вважала, що економіка СРСР у результаті проведених мір усе більше інтегрувалася у світове господарство і тим самим перетворювалася в капіталістичну.

На XIV (грудень 1925 р.) з'їзді ВКП (б) «нова опозиція» зазнала нищівної поразки, закулісно організованої партійно-державною номенклатурою. Фактично на стороні першої виявилися лише ленінградські делегати. Разом з тим з'їзд прийняв двоїсте рішення: він констатував наявність у партії ухилів, один із яких недооцінював ріст куркульської небезпеки, а іншої – роль селянина-середняка у розвитку сільського господарства і кооперації. Одночасно з'їздом було взято курс на «соціалістичну індустріалізацію» та посилення планово-директивного начала в будівництві соціалізму.

Відразу після з'їзду було організовано розгром ленінградської партійної організації. Послана в Ленінград спеціальна комісія під головуванням В. М. Молотова приблизно місяць вела «обробку» місцевих комуністів. У результаті «форпост опозиції» було ліквідовано і досягнуто майже одностайної підтримки «генеральної лінії». Ленінградську партійну організацію очолив послідовний прихильник Сталіна