Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

К. Маркс та Ф. Енгельс з класових позицій підходили до сутності політичної влади, визначаючи політичну владу як організоване насильство одного класу для пригноблення іншого.

Доля марксистської теорії велична і трагічна водночас. Вона мала й має прихильників практично в усіх країнах світу, які неодноразово намагались втілити її в життя. Керуючись цією теорією, російські більшовики захопили владу, утримували її протягом багатьох десятиріч, нав'язували свій досвід іншим країнам, проте крах тоталітарного режиму в Радянському Союзі у 90-х роках XX ст. потягнув за собою й кризу марксизму.

Про значення теоретичної спадщини К. Маркса для сучасного наукового знання вдало написав соціальний філософ Карл Поппер (1902-1994 рр.), критик марксизму: «Він багато на що відкрив нам очі та загострив наш зір, але повернення до домарксистської суспільної науки вже неможливе. Усі сучасні дослідники проблем соціальної філософії зобов'язані Марксові, навіть якщо вони цього не усвідомлюють. Це особливо вірно для тих, хто не згоден з його теоріями, як, наприклад, я. І я з готовністю визнаю, що моє трактування Платона чи Геґеля носить на собі печатку марксового впливу».

Таким чином, у творах західноєвропейських мислителів епохи Відродження та Нового Часу закладено засади та розроблено найважливіші положення класичної політичної думки й політичної науки загалом.

Основні напрями й тенденції розвитку вітчизняної соціально-політичної думки в новітній період (XIX-XX ст.)

Політичні ідеї та теорії, які створювалися видатними політичними діячами, мислителями, тісно пов'язані з історією України, відбивають політичні процеси і їх тенденції. Оскільки Україна значно довго входила до складу Російської держави, то й розвиток української політичної думки тісно пов'язаний з російською політичною думкою, також це зумовлено спільністю слов'янських соціально-політичних реалій та культурно-історичного коріння. Політична думка Росії та України у XIX ст. еволюціонувала в атмосфері кріпосництва, самодержавства і повного поневолення української нації. Це визначало спрямованість пошуку та основні політичні ідеї видатних мислителів того часу.

Ідеологи ліберального дворянства М. Сперанський (1772-1839 рр.), М. Карамзін (1766-1826 рр.), революціонери-декабристи М. Бестужев-Рюмін (1801-1826 рр.), П. Пестель (1793-1826 рр.) та М. Муравйов (1795-1843 рр.) створили низку проектів ліберальних реформ щодо суспільних відносин та устрою державної влади.

Найбільш опрацьованим із них був проект М. Сперанського. Намагаючись пристосувати до самодержавної форми правління теорію розподілу влад, Сперанський дав їй оригінальне тлумачення. Законодавча, виконавча та судова влади виступають у нього як прояви єдиної «державної волі». Імператор є «верховний законодавець», «верховний виконавець» та «верховний охоронець правосуддя». Сперанський пропонував заснувати Державну думу, міністерства та Сенат як орган судової влади.

Найбільш яскравим представником Просвітництва в Україні був Сергій Десницький. Він був перший в Україні, хто спробував розглянути питання сім'ї, релігії, права, власності з позиції історичного розвитку. Йому належить оригінальна соціально-політична концепція стадійного розвитку людського суспільства. Її головна ідея – думка про те, що основою прогресивного розвитку історії є укорінене у самій людині прагнення до самовдосконалювання.

У 40-х роках XIX ст. в Україні оформлюються два головні напрями соціально-політичної думки: ліберально-демократичний і революційно-демократичний.

До ліберально-демократичного належали М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, М. Драгоманов. До революційно-демократичного – Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та інші видатні діячі.

Ліберальні ідеї в Україні не мали такого розвитку, як у країнах Західної Європи. Повільне сприйняття ліберальних ідей українською інтелігенцією та українським суспільством зумовлювалося наявністю авторитарного типу політичного режиму в Україні, жорстоким придушенням проявів національно-визвольного руху і, як наслідок, засиллям і популярністю радикальних течій.

Сучасна політологія вирізняє дві спроби рецепції лібералізму в Україні. Перша з них була пов'язана з намаганням відомого українського публіциста, історика та філософа М. Драгоманова (1841-1895 рр.) перенести західні ліберальні ідеї в українське середовище. У своїх головних працях «Переднє слово до «Громади» (1878 р.), «Лібералізм і земство в Росії» (1889 р.), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893 р.) він намагався поєднати ідею ліберальної демократії з ідеєю небезпеки у розвитку унітарних державних бюрократичних структур, альтернативу яких бачив у поєднанні принципів класичного ліберального парламентаризму та федерального державного устрою. Критикуючи абсолютизацію інтересів трудового народу, М. Драгоманов водночас продовжував народницько-демократичну традицію під прапором громадівства. Метою перевлаштування суспільства він проголосив «безначальство» – анархосоціалізм прудонівського зразку. На думку М. Драгоманова, гарантією прав особистості може бути тільки вільна самоврядована «громада». Федеративний союз таких громад є альтернативою унітарним бюрократичним структурам держави.

Суть концепції, виробленої М. Драгомановим, полягала в забезпеченні національних інтересів України через конституційно-правову реорганізацію Росії, надання твердих гарантій конституційних прав громадян, права самоврядування для окремих регіонів і національностей та забезпечення вільного розвитку української культури.

Він принципово та послідовно виступав проти будь-якої тиранії та диктатури, будь вона монархічно-бюрократичного або революційного походження. Вони обидві засновані на унітарно-демократичних структурах влади та несумісні із правами людини та свободою народу. М. Драгоманов рішуче засуджував ідеї українського націоналізму, державного сепаратизму. Він вважав, що політична і національна автономія можлива й без національно-державного відокремлення від Росії.

Друга спроба переносу ліберальних ідей на український ґрунт мала