Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

Серед головних ідей українського лібералізму можна назвати такі:

• існування демократичної держави можливе лише за умови політичної свободи;
• головною цінністю у суспільстві є людина незалежно від статусу;
• в системі політико-економічних категорій центральною є приватна власність;
• визнання верховенства права в суспільному житті;
• пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;
• децентралізація держави та місцеве самоврядування; популяризація етичних засад політичної діяльності.

Політичним ідеалом революціонерів-демократів була демократична українська держава, але цей ідеал, на їх думку, був неможливий без перемоги соціалізму в інших країнах, насамперед в Росії. Тому національне та соціальне визволення українського народу вони пов'язували з революцією, яка дозволить збудувати суспільство без експлуатації і суспільної нерівності всіх народів Росії.

Основні ідеї української політичної думки набули розвитку у творчості видатного вченого, енциклопедиста, історика М. Грушевського (1866-1934 рр.). Його політичні ідеї базуються на двох принципових моментах: представницькій системі правління та широкій децентралізації держави на ґрунті національної та регіональної автономії.

Політичні погляди М. Грушевського були продовженням демократичних традицій політичної думки України XIX ст. Він вважає, що створення держави має бути справою самого народу. Держава має захищати інтереси мас, забезпечувати їм свободу, рівноправність, справедливість. Державний устрій має бути принципово новим, без абсолютизму і централізму влади. Майбутнє українського народу та його держави М. Грушевський бачить як його національне визволення, створення власного демократичного автономного державного самоврядування та об'єднання з такою ж демократичною Росією, якою вона теж має стати внаслідок соціальних перетворень.

Оригінальністю відзначаються і наукові розробки, що поряд із М. Грушевським здійснювали у 1918-1939 роках Р. Лащенко (1878-1929 рр.) та С. Шелухін (1864-1939 рр.). У своїх працях вони обґрунтовували можливість і доцільність федеративного або конфедеративного об'єднання з тими країнами, з якими Україна завжди підтримувала історичні зв'язки, зокрема, з Росією (Р. Лащенко) та Чехією, Словенією, Сербією, Хорватією (С. Шелухін).

Стрижневими засадами у світоглядній платформі вчених-народників були: народоправство; егалітаризм та ідея безкласової української нації; розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці; пріоритет прав народу над правами держави.

У 30-50-х роках ХХ ст. соціалістичні ідеї немарксистського характеру в еміграції намагалися розвивати В. Винниченко (1880-1951 рр.) та І. Багряний (1906-1963 рр.). В. Винниченко у своїй головній праці «Конкордизм» спробував обґрунтувати новий суспільний лад, який має поєднувати кращі здобутки комуністичної та капіталістичної систем. Це був перший український варіант доктрини конвергенції двох протилежних систем, яка була висунута на Заході тільки у 50-60-х роках ХХ ст. І. Багряний вважав, що треба відмовитися від тоталітаризму в усіх його видах і переорієнтувати свою діяльність на засвоєння та поширення демократичних ідей.

У кінці XIX ст. у Росії та в Україні з'являється марксистський напрям політичної думки, який був представлений у творах Г. Плєханова (1856-1918 рр.), В. Леніна (1870-1924 рр.), П. Струве (1870-1944 рр.), М. Бердяєва (1874-1948 рр.) та ін.

Головне місце у працях цього часу належить критиці ідей ліберального народництва, особливо положенню про самобутній шлях Росії до соціалізму. Вони доводили, що країна стала на шлях капіталістичного розвитку.

Російський марксизм із самого початку не був цільною та послідовною ідейно-політичною течією. Дуже скоро його представники розійшлися по різних політичних групах. Наприклад, В. Ленін очолив більшовицьку партію, Г. Плєханов став ідейним лідером меншовиків, П. Струве та М. Бердяєв перейшли на ліберально-демократичні позиції та ін.

Не була послідовно марксистською й така ідеологічна течія, як ленінізм. «Руський марксизм» у формі ленінізму значною мірою розвивався та діяв у рамках народницьких культурно-філософічних та етичних традицій та принципів. Ленінізм, як і народництво, виходить з ідей самобутнього шляху Росії до соціалізму, а у політичних діях він орієнтувався на повстання, захоплення влади, диктатуру. Найбільш точно змістовний зв'язок ленінізму з народництвом висловив М. Бердяєв. Він вказував, що у доктрині Леніна «відбулося непомітне з'єднання традицій старої руської революційності, яка не бажала допустити капіталістичної стадії у розвитку Росії», що Ленін створив революцію «в ім'я Маркса, але не за Марксом».

Політична думка в Україні в радянський і пострадянський період

XX століття в історії України – століття боротьби за національне і соціальне визволення. У Російській імперії відбулися дві великі соціальні революції 1905 року і 1917 року.

На початку XX ст. перед нашою країною відкрилась перспектива переходу до правових, демократичних форм політичного життя, але цей шанс реалізувати не вдалося. За демократичними нормами не бажав йти уряд. Не були зацікавлені в їх становленні й революціонери. Народ спочатку мовчав, а потім став діяти по-своєму, в результаті чого країна була втягнена у громадянську війну.

У перші два десятиріччя в Україні сформувались різні ідейно-політичні течії. Серед них найбільш впливовими були націоналістична, соціалістична і комуністична. Ідея української національної державності була провідною концепцією інтегрального націоналізму Міхновського, Липинського, Донцова. Націоналізм, на їх думку, – велетенська і непоборна сила, яка єднає, спонукає до боротьби за самостійну державу. Ця держава мала будуватися на давніх народних