Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

Національно-шовіністичні ідеї не поділяли не тільки комуністи та соціалісти, а й теоретики національної ідеї Міхновський, Винниченко, деякі діячі ОУН. Дуже несприятливим для розвитку політичної науки виявився наступний час. У країні пригнічувалась нестандартна, творча думка, а роль єдиного генератора соціально-політичних ідей привласнив собі Й. Сталін (1878-1953 рр.), який висунув низку політичних (ідеологічних) постулатів, наприклад, про загострення класової боротьби, про перехід до комунізму у окремо взятій країні, про зосередження влади в руках виконавчого апарату держави, які призвели до масових репресій, відчуженню народу від засобів виробництва та влади.

Українська Радянська Соціалістична Республіка, як й інші республіки СРСР, не здобула державної незалежності, перебувала під владою московського центру. Але слід віддати належне радянським комуністам за те, що вони зробили для консолідації української нації. Після Другої світової війни Україна повернула собі національну цілісність.

Післясталінський період до середини 1980-х років було позначено політичним доктринерством, ідеологічним догматизмом, невмінням і небажанням радянських керівників враховувати вітчизняний та зарубіжний досвід становлення політичної культури. Разом із тим і тоді були носії розвиненої політичної свідомості й культури.

1955 року створюється Радянська асоціація політичних наук, а з початку 1990-х років почався новий етап розвитку політичної науки. Його особливістю є обґрунтування шляхів становлення демократичного суспільства на засадах пізнання специфіки соціально-економічних, політичних та історичних умов життя країни.

Після 1991 року, коли Україна здобула незалежність, соціально-економічну та політичну ситуації почали аналізувати українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, політичні лідери та державні діячі.

Аналізуючи історію становлення і розвитку політичної думки в Україні, можна висновувати, що вона була й є складовою частиною світової політичної думки.

За роки незалежності України у дослідженнях сучасної політичної ситуації можна вирізнити два напрями, визначені українськими політологами. Перший з них критикує націонал-лібералізм і пропонує обрати за основу державної стратегії лівоцентристську ідеологію. Головними складовими цієї ідеології є такі положення: формування авторитарного режиму в межах президентського правління; федералізація України; зближення з Росією; засудження розвалу СРСР; збереження монопольних позицій державного сектора економіки. Теоретиками цього напряму є Д. Видрін, Д. Табачник, Б. Гриньов, А. Деркач, А. Єрмолаєв.

Прихильники другого напрямку, представниками якого є Є. Бистрицький, С. Макеєв, М. Томенко, О. Дергачов, пропонують відмовитись від етатистського курсу в державній політиці та віддають пріоритет розв'язанню проблеми формування в Україні громадянського суспільства.

Після здобуття Україною незалежності національна школа політології активно розвивається. Інтелектуальні сили політологів зосереджено у провідних навчальних закладах, наукових установах і громадських об'єднаннях. Зусилля українських політологів спрямовано на відродження національної та ствердження загальнолюдської політичної культури, формування національної демократичної доктрини.

Основні напрями та національні школи сучасної західної політології

Розглядаючи головні напрями розвитку сучасної політичної думки, насамперед треба скласти уявлення про основні національні політологічні школи та проблемні підходи сучасної західної політології.

Основою сучасної західної політології є американська політична наука. На сьогодні у США існують 5 тис. коледжів політичних наук і понад 200 тис. фахівців у цій галузі. Американські політологи багато зробили для розвитку політичної науки. Відомі політологи А. Бентлі (1870-1957 рр.), Ч. Мерріам (1874-1953 рр.), Г. Лассуелл (1902-1979 рр.) та Г. Моргентау (1904-1980 рр.) створили школу прагматизму та політичного реалізму. Вони застосували для вивчення політичного процесу і пов'язали з політологією такі методи досліджень, як біхевіоризм і психоаналіз.

Нині американська політологія проводить політологічні дослідження у таких напрямах:

• вивчення засад управління та політики (загальнонаціональних політичних інститутів, виборчих технологій, політичного лідерства, політичної поведінки тощо;
• порівняльна політика, що пов'язана з дослідженням політичних проблем у багатьох країнах;
• міжнародні відносини та світова політика (дослідження проблем війни та миру, діяльності міжнародних організацій, контролю за роззброєнням, міжнародних суспільних організацій) ;
• політична філософія та політична наука (розроблення широкого кола проблем політології та її філософських інтерпретацій) ;
• розроблення змісту та методів прикладної політології, що вивчає практичні аспекти політики на. різних рівнях (особистості, соціальної групи, суспільства взагалі).

Серед провідних сучасних політологів США можна також назвати Р. Даля, Д. Істона, Р. Такера, З. Бжезинського, Ф. Хайека, Ч. Еліота.

У післявоєнний час в Європі теж склались і розвиваються різні національні школи політології. Вони мають свою специфіку та особливості.

Наприклад, в Англії, на базі американських досліджень було створено власну теоретико-методологічну основу політичної науки.

Сучасна англійська політологія насамперед досліджує поведінкові проблеми, в яких можна виділити два головні напрями: економічний та соціологічний. Економічний напрям розглядає політику як сферу раціональної діяльності людей, які прагнуть мати максимальний прибуток. Соціологічний напрям вважає політичну поведінку людей результатом впливу культурних традицій та систем цінностей, яких людина додержується здебільшого несвідомо.

Серед відомих англійських політологів слід назвати, передовсім, Р. Джоунса, Д. Нетла, Е. Беркера, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Поппера, Д. Робертса, Е. Поттера.

Поява політичної науки у Франції наприкінці XIX ст. пов'язана з іменами Л. Дюгі, М. Оріу, А. Есмена. Але найвідомішими вченими серед французьких політологів є Раймон Арон (1905-1983 рр.) та Морис Дюверже (нар. 1917 р.), які найбільшу увагу у своїх працях приділили