Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

Найпоширеніший напрям політології у Франції – вивчення поведінки виборців. Цьому сприяли травневі антиурядові виступи народних мас 1968 року та підписання спільної урядової програми лівих партій 1972 року, що змінило розподіл політичних сил у країні. Після цих подій французька політологія перейшла від філософських теоретичних розробок до аналізу кризового стану в країні й складання конкретних рекомендацій щодо зміцнення існуючого політичного ладу.

Набагато менше уваги французькі дослідники приділяють проблемам порівняльної політології, політичних комунікацій, політичного лідерства тощо. Тут широко досліджується громадська думка, але практично немає досліджень політичної культури. Однак традиційно сильні позиції належать дослідженням конституційного права та державних інститутів.

Політична наука в Німеччині має свої специфічні риси. З моменту її зародження німецька політологія має політично-філософський характер, що можна побачити на прикладі наукових досліджень М. Вебера (1864-1920 рр.) та Р. Міхельса (1876-1936 рр.).

М. Вебер розробив концепцію «плебісцитарної вождистської демократії». Він вважає, що головна загроза демократичній владі виходить з посилення бюрократизації держави та суспільства. Тому потрібна така технологія добору політичної еліти, яка дала б змогу підкорити бюрократію демократичним цілям.

Р. Міхельс відкрив «залізний закон олігархізації» будь-якої демократичної організації. На його думку, парадокс демократії полягає в тому, що, з одного боку, демократія без організації є неможливою, а з другого – з посиленням організації демократія починає зникати. Чим більший офіційний апарат будь-якої організації, тим менше в ній демократії, тому олігархія – неминучий підсумок демократії.

З 70-х років XX ст. політологічні дослідження в Німеччині розвиваються досить інтенсивно. Тут можна виділити такі основні напрями: нормативістську політологію, яка ґрунтується на аналізі моральних норм політичної діяльності; позитивістсько-біхевіористську емпіричну соціологію та практично-критичну науку про соціально-політичну владу.

Провідними політологами Німеччини є Р. Дарендорф, К. Ленк, Р. Кенінг, Р. Лепсіус, К. фон Бейме, Т. Адорно, Ф. Нойман, Г. Майєр та ін. Проблематика їх досліджень охоплює політичний лад, політичні партії та громадські організації, аналіз політичної поведінки, політичну філософію та історію політичних ідей. Сучасні німецькі політологи намагаються зробити свою науку інтегративною, надати їй синтетичного характеру.

Досить сильні політологічні школи склалися в Італії та Канаді.

У межах соціологічного напряму в політології італійці В. Парето (1848-1920 рр.) та Г. Моска (1858-1941 рр.) розробили основи сучасної концепції еліти. Вони вважають історичною рисою всіх людських суспільств їх розподіл на еліту та нееліту, а коловорот еліт, їх стабілізацію та деградацію – рушійною силою суспільного розвитку. Згідно з цією концепцією, індивіди, наділені від природи схильністю до маніпулювання масами з допомогою хитрощів та обдурення («лисиці») або здібністю до застосування насильства («леви»), створюють два різні типи правління, які приходять на зміну один одному.

Крім названих, активно працюють національні асоціації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії. З 1970 року функціонує Європейський консорціум для політичних наук і досліджень. Політологи Норвегії, Швеції, Фінляндії об'єднались у Скандинавську асоціацію політичних наук.

Значний внесок у розвиток сучасної політології робить останнім часом польська національна школа. Польські політологи досліджують великі соціальні групи, зв'язки та залежності між ними. Провідними політологами Польщі є А. Боднар, Є. Вятр, Ю. Гайда, М. Карват, Т. Клементович.

Основні проблеми політологічних досліджень у новітній період

Серед головних проблем, яким приділяється увага в сучасній західній політології, можна виділити:

• проблему визначення предмета політології;
• панування демократії та громадської думки;
• дослідження плюралістичного характеру політичного процесу;
• пріоритет прав людини й громадянина як основи свободи.

Що стосується визначення предмета сучасної політології, то в західній політології поширилось уявлення про політику як діяльність, спрямовану на примирення різних інтересів у межах держави. Таке широке визначення політики веде за собою і широке розуміння науки політології, яка об'єднує політичну філософію та політичну теорію, теорію держави та права, політичну соціологію та теорію представництва і виборів, соціологію політичних відносин і політичну економію. Крім того, західні дослідники частково включають до політології дисципліни, що виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів, – політичну географію, політичну соціологію, політичну психологію.

Підвищена увага до проблеми панування демократії та громадської думки є свідченням процесу демократизації суспільного життя в усіх його проявах.

Індустріальний капіталізм вимагає мобільного та активного типу особистості. А центральна аксіома, на яку спирається західна система, – це суверенітет громадської думки. До Першої світової війни проблема громадської думки розвивалася в рамках теорії народного суверенітету. Тоді вважалося, що громадська думка може бути визнана громадською, якщо її втілення сприймається меншістю, яка її не схвалювала. Після Першої світової війни почався етап соціологічного дослідження громадської думки та становлення суспільних інститутів, пов'язаних зі становленням і функціонуванням громадської думки як політичної сили. Головним практичним питанням стало: як зробити так, щоб люди думали так, як слід, а не інакше? Після перших же спроб маніпулювання громадською думкою виникла потреба соціологічного доказу суверенітету громадської думки та її позитивної ролі у суспільстві. Цю проблему досліджували У. Ліппман та Е. -Л. Бернейс. А 1935 року Дж. Геллап організував Американський інститут громадської думки. Це був початок нового етапу емпіричних досліджень громадської думки. Інститут громадської думки став одним із головних елементів політичної системи суспільства.

У рамках вивчення громадської думки є ще один напрям – дослідження засобів масової інформації та їхнього впливу на громадську думку. Тут великого значення набули дослідження реакції громадської думки на міжнародні події Г. Алмонда та П. Фогейроля, дослідження О. Строуффера та П. Лазерсфельда про ставлення до комунізму, К. Дойча про ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу та ін.

Наступною проблемою сучасної західної політології є дослідження плюралістичного характеру політичного процесу. Основна мета плюралізму в політиці – легітимація різноманітності, спрямована на затвердження свободи. Плюралізм розуміється сучасними політологами як форма вираження свободи виражати й захищати свої інтереси для всіх соціальних і політичних груп, діючих у межах конституції. Проблему політичного плюралізму у різні часи досліджували А. Бентлі, К. Керр, Ф. Харібсон, Р. Нісберг, В. Паккард, Дж. Данлор та ін.

Остання із названих найважливіших проблем сучасної політології – це проблема пріоритету прав людини й громадянина як основа свободи. Необхідність забезпечення прав людини в межах ліберально-демократичного суспільства поставила два основні питання: 1) наскільки соціальний контроль і планування можна поєднати з демократією та 2) яким повинно бути співвідношення між громадськими свободами й державною та національною лояльністю.

Відповісти на перше питання намагались американський теоретик Е. Росс у книзі «Соціальний контроль» та Дж. Кларк у книзі «Соціальний контроль бізнесу». На основі їх досліджень сформувалась школа демократичного планування та державного регулювання.

Що ж до питання про співвідношення громадських свобод і лояльності, то у сучасному західному суспільстві превалюють настрої підпорядкування громадських свобод патріотичній лояльності. Однак при цьому традиції лібералізму не дають можливості таким настроям розвинутись. Громадські свободи перебувають у центрі демократичного ідеалу і не можуть бути зумовлені інтересами національної безпеки чи державною (національною) лояльністю.

 

 

Політику розуміють і тлумачать як: 1) як відносини між класами; 2) як панування, пов’язане із завоюванням та використанням влади; 3) як управління, впорядкування суспільного життя; 4) як систему принципів і норм регулювання життя суспільства в цілому та соціальних груп.

На сьогодні політика розглядається як саморегульована система, або система взаємодій (за Д. Істоном), що існує у кожному суспільстві і виконує ряд функцій щодо регулювання відносин у ньому. У неї є складові елементи структури (політичні відносини, політичні організації, політична свідомість, політичний інтерес, політична діяльність та інші).

У сучасному ліберально-демократичному суспільстві плюралізм є основою для досягнення таких демократичних цінностей, як свобода, рівність і справедливість. Він має безпосередній зв'язок із цінностями парламентської демократії, виборчим правом і діяльністю профспілок. У сучасному суспільстві плюралізм означає найширші можливості участі всіх громадян в управлінні суспільством. Саме тому плюралістичне суспільство ототожнюється з демократичним і гуманістичним.