Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

Аврелій Августин різко протиставляє церкву та державу. Він стверджує, що держава пов'язана із царством диявола, але водночас обговорює ідею оновлення «граду земного» у руслі християнської доброчесності.

Фома Аквінський дійшов висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але є й виявом Божого провидіння та волі в ім'я людей. Політика, на його думку, означає моральну відповідальність, спрямування волі людини в усіх соціальних діях. У праці «Сума теології» Фома Аквінський розглядає ієрархію законів, виділяючи вічний, природний, людський і Божественний закон (Святе Письмо).

Вічний закон – закон світобудови, встановлений мудрістю Бога як правителя всього. З нього випливає природний закон. Людський закон необхідний, щоб забезпечувати мир і заважати людям чинити зло. Божественний закон – заповіді, викладені у Святому Письмі, необхідні для того, щоб приймати рішення в суперечливих ситуаціях.

Природний закон належить людям як свідомим моральним та соціальним істотам, існує один стандарт істини та справедливості, він природний і всі його знають. Якщо позитивний закон, який ввів суверен, суперечить природному – він не є законом взагалі, й у цьому разі Фома Аквінський визнає право народу на виступ проти монарха (у тому разі, коли влада виступає проти вищих моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію або коли правитель починає діяти несправедливо). Остаточне рішення про долю влади, на думку Фома Аквінського, залежить від церкви.

Християнські мислителі відзначали, що людині Бог дав індивідуальний спосіб існування, та підкреслювали її цінність. При цьому християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а тільки владу сприймати як тягар відповідальності.

Особливості політичної думки Відродження

Теоретиків епохи Відродження більше цікавила проблема походження та засад держави, а не її цілі. Держава розглядається як унікальна незалежна організація, необхідна для захисту та безпеки людей. Розум розглядається як інструмент, акцент ставиться на світському характері законів. Політична думка звільняється від ролі прямого продовження філософії та релігії, формується нова галузь знання.

Головний світоглядний принцип мислителів Відродження: «Людина – центр Всесвіту» – у галузі політичної думки втілив у своїх працях Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.). Він є автором нових методологічних підходів у вивченні політики, доктрини «моральної доцільності», теорії політичного республіканізму, які істотно вплинули на англійську й американську політичну думку XVІ-XVIII ст., цікаві його думки й багатьом політикам сучасності.

У політичних трактатах «Державець», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія» він сформулював основні положення своєї політичної концепції:

• політика повинна розглядатися як самостійне явище, що не залежить від моралі й релігії;
• держава є вищим проявом людського духу, а служіння державі – це щастя для людини, зміст і мета людського життя;
• найкраща форма правління – республіка, демократія, яка забезпечує свободу людини і її відповідальність за свої дії;
• у громадян повинні бути розвинуті громадянські чесноти, а якщо їх немає, то створити сильну державу можливо з допомогою ідеального монарха, причому для досягнення політичної мети він може використовувати всі засоби, не рахуючись з вимогами моралі.

Завдяки творчості Макіавеллі та інших мислителів епохи Відродження починається формування буржуазної політичної думки, яка розглядає політику як самостійне явище, вільне від релігії. Проте він увійшов в історію політичної науки й у зв'язку з інтерпретацією та продовженням власних поглядів як засновник макіавеллізму – політичної ідеології, прихильники якої пропагують нехтування нормами моралі для досягнення політичних цілей, хоча цю ідею дослідники не вважають головною в його вченні.

Політичні ідеї у Київській Русі та їх подальший розвиток на українських теренах у XVI-XVII ст.

Виникнення приватної власності, розподіл суспільства на класи, боротьба за землю та воєнні сутички в умовах співіснування з гунами, готами, печенігами, половцями зумовили виникнення великої феодальної держави східних слов'ян із центром у Києві – Київської Русі, яка у-Х ст. набувала чималої політичної ваги.

Зміцненню феодального ладу, посиленню Давньоруської держави і княжої влади значно сприяло прийняття християнства у 988 р. Християнство прийшло на зміну нормам первісного суспільного ладу, відображаючи потребу суспільних еліт у новому типі ідеології та світогляду, і долучило Давньоруську державу до політичного та культурного життя європейських народів, зумовило розвиток писемності й освіти.

Разом із християнським ученням у Київську Русь почали проникати нові політичні поняття, з допомогою яких усвідомлювались актуальні питання суспільного життя. Предметом політичних міркувань були такі проблеми, як походження держави, правомірність панування правлячої династії, шлях зміцнення княжої влади.

До важливих пам'яток давньоруської літератури, в яких відображено актуальну для того часу політичну проблематику, належать «Слово про Закон і Благодать» київського митрополіта Іларіона (1049 р.), літопис «Повість временних літ» (1113 р.), «Повчання Володимира Мономаха» (1125 р.), поема «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.), «Моління Данила Заточника» (1229 р.).

Головні ідеї цих творів – могутність і рівність руського народу з іншими великими народами; єдність землі руської і держави; захист підлеглих від порушень законів усередині країни.

Найбільшого