Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

Вивчаючи становлення політичних теорій Нового часу, слід згадати Ієремію Бентама (1748-1832 рр.), який розробив теорію утилітаризму. Утилітаризм – це теорія, яка визнає корисність вчинку повним критерієм його моральності. На погляд І. Бентама, людина у своїх вчинках керується принципами користі та особистої вигоди. Вільна реалізація особистих інтересів – це найвище благо та головне завдання діяльності держави.

Філософсько-політичні концепції XVІІI-XІX ст.

Значний внесок у розвиток політичних ідей здійснили німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804 рр.), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 рр.), Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831 рр.). Зокрема, І. Кант заклав основи сучасної концепції правової держави. Держава, за Кантом, – це об'єднання багатьох людей, які підпорядковуються правовим законам. Держава діє з допомогою різних засобів і головним у її діяльності є те, що вона:

• видає закони;
• здійснює виконавчу та розподільчу діяльність;
• виробляє юрисдикційні акти.

Звідси виникає функціональний розподіл органів влади на законодавчу, виконавчу та судову. У теорії І. Канта робиться спроба поєднати ліберальну, радикально-демократичну та авторитарну лінії розвитку політичної думки. По-перше, він вважає, що центральним інститутом прилюдного права є прерогатива народу брати участь у встановленні правопорядку шляхом прийняття конституції. По-друге, замість «рівноваги» влад І. Кант висуває принцип їх координації та взаємодоповнення, за яким законодавча влада зберігає певний пріоритет над владою виконавчою.

З цієї позиції І. Кант проводить чітке розмежування деспотичних та республіканських форм правління. Деспотичним правлінням може бути й абсолютна монархія і демократія, оскільки в обох випадках суб'єкти влади (монарх або народ) одночасно створює закони й сам їх виконує. Республіканським правлінням може бути конституційна монархія, якщо в ній виконавча влада відділена від законодавчої. Кант вважає, що змінювати державний устрій можна тільки шляхом конституційних реформ.

Георг Геґель (1770-1831 рр.) досліджував два головні поняття – громадянське суспільство та держава. Державне суспільство, на думку Геґеля, – це визначена сукупність формально рівних індивідів, приватновласницькі інтереси яких тісно переплетені між собою. А громадянське суспільство – це безпосередньо неконтрольована державою сфера життєдіяльності індивідів.

Громадянське суспільство є сферою соціально-економічної діяльності, а держава – сфера політичної діяльності. Громадянське суспільство представляє свої інтереси та бере участь у справах держави через законодавчі органи (парламент).

Поряд із політичними ідеями, які обґрунтовують виникнення та затвердження капіталістичних відносин (лібералізм) або обстоюють давні суспільні порядки (консерватизм), у Західній Європі розвивався і напрям суспільно-політичної думки, представники якого у своїх працях цілком заперечували як давній, феодальний, так і новий, буржуазний, соціально-політичний лад, виступаючи захисниками інтересів пригнічених народних мас, а також обґрунтовували необхідність принципово нових суспільних порядків, які засновані на рівності всіх членів суспільства, колективній власності, обов'язковій праці та суспільному самоврядуванні. Цей порядок дістав назву утопічного соціалізму. Його найвідомішими представниками є англієць Томас Мор (1478-1535 рр.), італієць Томмазо Кампанелла (1568-1639 рр.), французи Жан Мельє (1664-1729 рр.), Анрі де Сен-Сімон (1760-1825 рр.), Шарль Фур'є (1772-1837 рр.) та англієць Роберт Оуен (1771-1858 рр.). У творах одних соціалістів-утопістів майбутнє суспільство пов'язується із народовладдям, із широкою участю трудящих у керуванні суспільними справами. Наприклад, в ідеальній державі, яка була описана Т. Мором у книзі «Утопія», всі посадові особи обираються народом, діють в інтересах народу та звітують перед ним.

На чолі Міста Сонця – ідеальної республіки, що була сконструйована Т. Кампанеллою у його однойменній книзі, стоїть наймудріший та все-знаючий першосвященик Сонце (він же Метафізик), якому підлягають три співправителі: Міць, Мудрість і Любов. Вони обирають низових посадових осіб, носіїв істинного знання.

Соціалісти-утопісти вважають, що майбутня держава втратить насильницький характер, а головний зміст влади становитиме організація виробництва та споживання, розвиток науки та культури. Сен-Сімон писав, що у подальшому політичне правління людьми повинно перетворитися на розпорядження речами та керівництво процесами виробництва.

Законним спадкоємцем та продовжувачем революційно-демократичних та соціалістичних традицій західноєвропейської соціально-політичної думки Нового часу стало вчення Карла Маркса (1818-1883 рр.).

Марксизм – не просте продовження попередніх соціально-політичних ідей. Він являє собою спробу дати відповіді на нові питання, які висунув розвиток історії у першій половині XIX ст. Найважливішим з них було питання про шляхи затвердження ідеалу вільної особистості, який був проголошений ще у період Просвітництва.

У центрі уваги марксизму стало питання про сутність, тенденції розвитку та майбутнє буржуазного суспільства, всіх його інститутів з точки зору інтересів людської волі. У контексті цього аналізу марксизм виробив нові підходи до пояснення держави, політики та права. Сутність цього підходу полягає у матеріалістичному розумінні держави, політики та права, утвердженні того, що їх базою є сукупність панівних у класовому суспільстві виробничих відносин, діалектичному тлумаченні їх розвитку, у розкритті характеру взаємодії бази та політичної надбудови. За Марксом, земні основи держави кореняться у матеріальних економічних відносинах.

Держава породжується не волею людей, а є закономірним результатом розподілу праці та пов'язаного з ним утворення соціальних класів. Головним у марксистському аналізі політики