Поняття і правова природа землекористування

Право на безпосередню експлуатацію земельної ділянки передбачає наявність у землекористувача ряду конкретних суб'єктивних прав, які зумовлюються цільовим призначенням земельної ділянки. Загальні права землекористувачів встановлені у ст. 95 Земельного кодексу України. Зокрема землекористувач має право самостійно господарювати на землі, використовувати для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі. Такі особи також мають право на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом. Перелік підстав для відшкодування збитків встановлено ст. 156 ЗК, даний перелік є вичерпним.

Залежно від цільового призначення земельної ділянки виникають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію, на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.

Однак варто зазначити, що не кожен землекористувач може мати усі права, перелічені в ст. 95 Земельного кодексу України. До того ж положення п. в) ч. 1 ст. 95 щодо використання корисних копалин, лісів, водних об'єктів тощо слід розглядати як декларативне. Оскільки перелічені об'єкти є окремими природними ресурсами, особливості виникнення прав на які регулюються спеціальним законодавством. Тому, отримавши у користування земельну ділянку, ми не можемо, наприклад, вирубувати ліс чи споруджувати дамбу на водному об'єкті. Дане положення узгоджується лише з Кодексом України про надра: відповідно до статті 23 землекористувач у межах наданої йому земельної ділянки має права без отримання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф.

Крім того перелічені права є більш вузькі за змістом, ніж права власників, визначені в ст. 90 Земельного кодексу України. Крім того у ст. 95 ЗК відсутня вказівка на правомочності володіння та користування земельною ділянкою, що притаманні землекористувачам.

У літературі зустрічається поділ прав землекористувачів залежно від їх змісту на 1) права у сфері ефективного використання земельних ділянок та 2) права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав [21, c. 201]. До першої групи відносять право на самостійне господарювання на землі; використання загальнопоширених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єктів, інших корисних властивостей землі. Другу групу прав складають право власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур; на вироблену сільськогосподарську продукцію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; на спорудження жилих будинків, виробничих та інших будівель і споруд.

Самостійне господарювання полягає в тому, що відповідна особа може самостійно визначати напрями своєї виробничої та іншої діяльності, умови надання земельної ділянки [19, c. 201]. Також відповідно до ч. 5 ст. 20 Земельного кодексу користувач земельної ділянки може самостійно визначати вид її використання в межах певної категорії земель в межах встановлених законом вимог, а також з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Дане право обмежується цією ж нормою щодо земель сільськогосподарського призначення та земель оборони. Такі землекористувачі зобов'язані використовувати земельну ділянку в межах конкретного виду використання, встановлених статтями 31, 33-37 ЗК щодо земель сільськогосподарського призначення та з урахуванням вимог Закону України «Про використання земель оборони» [8].

Усі права землекористувачів мають здійснюватися тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав передбачені статтею 152 Земельного кодексу. Крім того землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (ч. 2 ст. 152 ЗК).

Наведений перелік прав не є вичерпним. Законом можуть бути встановлені як додаткові права землекористувачів, так і певні їх обмеження, що пов'язано з особливостями використання певних категорій земель. Наприклад, відповідно до Закону України від 02. 10. 2003 «Про оренду землі» встановлено право орендаря земельної ділянки на її переважне придбання у власність [9].

Здійснення прав передбачає і дотримання певних обов'язків, пов'язаних із використанням конкретних земельних ділянок. Загальні обов'язки встановлені в статті 96 Земельного кодексу України.

За змістом усі обов'язки землекористувачів також можуть бути поділені на групи:

Обов'язки у сфері ефективного використання земельних ділянок (забезпечувати використання землі за цільовим призначенням тощо) ;

Обов'язки у сфері відтворення і комплексної охорони земель (за свій рахунок приводити земельну ділянку у попередній стан у разі незаконної зміни рельєфу; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, підвищувати родючість ґрунтів, зберігати інші корисні властивості землі тощо) ;

Обов'язки у сфері реалізації інших майнових та немайнових обов'язків (своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; не порушувати прав власників суміжних ділянок і землекористувачів; своєчасно надавати органам виконавчої влади та місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів; дотримуватися правил добросусідства тощо) [25, c. 201].

Обов'язок щодо сплати земельного податку чи орендної плати випливає також і зі статті 206 Земельного кодексу України, відповідно до якої використання землі в Україні є платним, а об'єктом плати за землю є земельна ділянка.

Правовідносини щодо