Порівняльна характеристика фізичного виховання військовослужбовців основних країн Північноатлантичного Альянсу та КНР

Загальне керівництво комплектуванням і підготовкою особового складу, у тому числі офіцерського, здійснює управління особовим складом і резервів в особі заступника начальника Штабу оборони збройних сил Великої Британії. Безпосереднє керівництво покладено на штаби видів збройних сил у сухопутних військах на управління розроблення доктрини сухопутних військ і навчання особового складу Військово повітряних сил, Військово морських сил [2].

Італія. Збройні сили Італії мають розвинену мережу навчальних закладів, що, на думку командування ефективно вирішують завдання підготовки всіх категорій особового складу.

Офіцерський склад Сухопутних військ готують у військових училищах, школах та на курсах підвищення кваліфікації. У військово морських силах основними закладами підготовки. Є військово-морське училище (Ліворно) військово-морський коледж (Венеція), школа унтер-офіцерів Військово морських сил (Ламадзалена) та навчальні центри підготовки особового складу. Початкову військову підготовку майбутні офіцери здобувають у дворічному військовому училищі в Морені [1].

Також, слід зазначити, що в країнах НАТО як і в більшості західних країн взагалі приділяється певна увага резервним військам, які створюються в мирний час і призначенні для швидкої мобілізації, розгортання збройних сил під час війни. До основних компонентів резервних військ в зарубіжних арміях відносяться: національна гвардія, резерви видів збройних сил (сухопутні війська, ВПС, ВМС), а також війська Берегової і прикордонної охорони, а в раді армій – і сили безпеки, жандармерія і деякі напіввоєнні формування. Комплектуються особовим складом, який відслужив дійсну військову службу або отримав відповідну військову освіту. Організація підрозділів, частин і з’єднання резервних військ в різних країнах неоднакова, але вона, як правило, аналогічна організації регулярних збройних сил. Резервні війська укомплектовані сучасною зброєю і воєнною технікою. Порядок їх підготовки і використання в мирний час визначається відповідними положеннями. Склад резервних військ в деяких країнах (1978) : США – близько 2, 5 млн. Великобританія – більше 400 тисяч, Данія – більше 150 тисяч, Ізраїль – більше 200 тисяч, Італія близько 200 тисяч, Туреччина більше 800 тисяч, Франція – близько 700 тисяч, ФРН – 90 тисяч, Швеція – близько 500 тисяч, Японія близько 50 тисяч чоловік [4].

Підготовка військових фахівців КНР.

Збройні сили Китаю комплектуються рядовим складом на основі закону про військову зобов’язаність (1935 р.) шляхом призиву. На військову службу призиваються особи у віці 18-25 років щорічно в армію призивається 1 млн. чоловік. Строк служби рядового складу в сухопутних військах 2-4 роки, ВВС – 3-5 років, ВМС – 4-6 років. Значна частина особового складу у всіх видах збройних сил складають контрактники. Середній командний склад поповнюють випускниками воєнних училищах, а також студентами що прийшли фізичну підготовку і вихідцями з рядового і сержантського складу. Старші і вищі – випускниками воєнних академій і тривалих академічних курсів. [2].

Відповідно до сучасних формувань збройних сил на передовому рівні в КНР була здійснена кадрова реформа результатами якої стали наступні зміни у збройних силах КНР. Омолодився кадровий склад армії (середній вік командирів старшої ланки зменшився більш ніж на 10 років). Поліпшилась його загальноосвітня та професійна підготовка.

Прийнято полегшення про військові звання офіцерів.

У 1988 році нові військові звання здобуло 600000 і 1400 генералів.

Водночас було запроваджено військові звання для рядового складу. Засновано інститут молодих командирів відповідає категорії прапорщика.

Змінилося співвідношення між командирським і рядовим складом. Так якщо раніше на одного офіцера припадало 4, 96 солдата, то тепер це нове співвідношення дорівнює 1: 6: 4, було встановлено між вищими і старшими і молодшими офіцерами 1: 100: 200 (для порівняння у США – 1: 94: 170, у Великій Британії 1: 79: 102).

Реформа зазнала система військової освіти Раніше в Китаї було 116 військових навчальних закладів, у тому числі 70 командних, 5 політичних, 54 технічних, і 17 льотних. Багато з них реорганізовано. Наприклад замінено 10 льотних училищ, що їх перетворено на льотні інститути. З’явилися навчальні заклади нового типу: Командний інститут Сухопутних військ, Військово педагогічний інститут, Військовий інститут міжнародних відносин, Військовий економічний інститут та ін.

У вищих військових навчальних закладах постійно вдосконалюється програма навчання. Поряд із традиційними військовими, політичними і технічними дисциплінами впроваджуються спецкурси світової науки і техніки, що застосовуються у військовій справі. Це дає змогу здійснювати підготовку кадрів з урахуванням характеру військового будівництва.

З 80-90 років якісний склад військових кадрів суттєво поліпшився. Зросла кількість армійських наукових співробітників. У вищих воєнних навчальних закладах функціонують 21 докторантура, 138 окремих пунктів підготовки докторів наук, 54 магістратури та 523 окремі підрозділи з підготовки магістрів.

Реформа система військової освіти Китаю.

У житі в Китаї заходи з реформування системи з військових академій училищ спрямовано на скорочення їхньої кількості, розширення масштабів, сприяння переходові на оптимальну систему збереження, скорочення штабів, тих із них, які буде збережено, скору систему забезпечення. Передбачається, що реформа матиме важливе значення для підготовки військових кадрів здатних до ведення локальних війн в умовах застосування сучасних технологій.

Напрямами реформи є:

- удосконалення системи підготовки кадрів;

- корекція системи управління і штабів військових навчальних закладів;

- перехід на розширення масштабу закладів, що залишаються

впровадження сучасної методики підготовки кадрів;

- нормалізація управління й поступове створення системи навчання, яка відповідала б розвиткові військового будівництва у світі та вимогам щодо здобуття перемоги в локальних війнах із застосуванням сучасних технологій.

Останнім часом вирішується питання щодо створення нових навчальних закладів Національної Визвольної Армії Китаю. Серед них:

Командна академія сухопутних військ (Шицзячжуци)

Військовий інформаційний університет (Чженчжоу)

Військовий політехнічний університет (Нанкін) ;

Артилерійська академія НВАК (Нефей) ;

Військово-морська інженерна академія (Унань)

Училище офіцерів Стратегічних ракетних військ (Пекін) [1].

Щодо фізичної підготовки військовослужбовців варто зазначити наступне у більшості країн НАТО запроваджена система різноманітних фізичних випробовувань (в основному тестувань) які бувають надзвичайно різноманітних типів. У військових підрозділах служба у яких є досить престижною та відповідальною запроваджуються системи фізичних тестувань для кандидатів на службу в даних підрозділах навантаження в тестах підібрано таким чином що його може виконати лише людина яка має високий рівень фізичної підготовленості. Також фізичні показники вимагаються у кандидатів на присвоєння чергового військового звання. Для прикладу наведемо тестування фізичної підготовки американських солдатів в десантно-штурмових підрозділах: Перевіряється наступним тестом із п'яти вправ:

- віджимання в упорі лежачи 100 раз

- підйом тулуба із положення лежачи в положення сидячи без допомоги рук 100 раз.

- підйом і спуск по дев'ятиметровому канату 1 раз.

- підйом штанги вагою 100 фунтів 10 разів підряд.

- стрибки зі скакалкою 400 разів підряд [6].

Результати дослідження та їх обговорення.

Окрім тестувань на заході велику увагу приділяють різним спортивним ігровим змаганням, а в деяких спец підрозділах зайняттям рукопашного бою що також позитивно впливає на стані фізичної підготовки. У країнах сходу належній фізичні підготовці увага приділяється завжди, хоча з появою високих технологій останнім часом потреба у фізичній підготовці виникає менше ніж у минулі часи більшість військовослужбовців на сході її застосовують лише з оздоровчою метою військовослужбовців, а також для духовного розвитку. З цією метою у збройних силах в якості навчальної дисципліни вводять різні системи одноборств (насамперед вітчизняних) що має також патріотичне значення. Так наприклад в військових формуваннях Китаю військовослужбовці займаються китайською системою ушу. До речі сам термін ушу перекладається з китайської як військове мистецтво яке має за офіційними даними близько 400 різновидів. Деякі із них такі як Ляньбуцюань (армійський стиль створений вкінці 20-х років 20 ст. на основі шаулінського стилю ушу) створені спеціально для військовослужбовців. Техніка деяких стилів передбачає роботу військовослужбовця у відповідному озброєнні та споряджені а також допомагає при виконанні поставленні бойової задачі, при потребі у рукопашному бою. Подібно до китайських військових формувань можна сказати про інші провідні країни сходу наприклад в Японських збройних силах введені такі види національних одноборств як айкідо, дзюдо, карате та ін. Корейських тейквондо, Тайландських муей-тай. Також слід зазначити що спортсмени збройних сил приймають участь у спортивних змаганнях світового рівня.

 

 

Отже, як бачимо основною метою розвинених країн світу є підготовка офіцерських кадрів у галузі військової освіти що спрямована на захист національних інтересів і забезпечення національної безпеки держави. Обов'язковою вимогою в процесі навчання як кадрових офіцерів так і офіцерів резерву на орієнтацію цих цілей і завдань збройних сил що вкладений у воєнній доктрині держави. Також слід зазначити що останнім часом що тенденції розвитку військової освіти спрямовані на забезпечення інформаційної системи.

Щодо фізичної підготовки то на заході її використовують переважно для розвитку військовослужбовців, на сході фізичну підготовку застосовують переважно в оздоровчих цілях та духовного патріотичного виховання.

 

 

1. Нещадим М. І Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія] / М. І. Нещадим. – К. : Видавництво – поліграфічний центр «Київський університет», 2003. – 852 с. SBN 966-594-519-X

2. Огарков Н. В. Советская военная Энциклопедия. Т 4: [Энциклопедия] / Н. В. Огарков. – М. : Воениздат, 1977. – 656 с.

3. Огарков Н. В. Советская военная Энциклопедия. Т 6: [Энциклопедия] / Н. В. Огарков. – М. : Воениздат, 1978. – 671 с.

4. Огарков Н. В. Советская военная Энциклопедия. Т 7: [Энциклопедия] / Н. В. Огарков. – М. : Воениздат, 1979. – 687 с.

5. Огарков Н. В. Советская военная Энциклопедия. Т 8: [Энциклопедия] / Н. В. Огарков. – М. : Воениздат, 1980. – 687 с.

6. Тарас А. Е. Боевая машина. Руководство по самозащите [учебник] / А. Е. Тарас. – Минск: Харвест, 1999. – 656 с. ISBN-985-433-162-8

7. Боевые и спортивные единоборства: Справочник / Под. общ. ред. А. Е. Тараса [Справочник ] / А. Е. Тарас. – Минск: Харвест, 2002. – 640 с. ISBN 985-13-1143-X