Радянсько-польська війна

Вищенаведені факти свідчать, що лідери більшовиків повернулися до більш реалістичної зовнішньої та внутрішньої політики. Л. Троцький на VII Всеукраїнській конференції КП (б) У (4-10 квітня 1923 р.) зробив наголос: «Відскок від Варшави у 1920 р. «свідчив, що більшовики не отримують прямої допомоги від пролетаріату більш розвинутих країн Європи. Надії на світову пролетарську революцію залишилися».

У новому політичному курсі Росія і Україна ставали «дослідним полем» (як висловився Й. Сталін), зразок якого мав переконати народи Сходу і Центральної Європи у перевазі соціалізму й комунізму.

Комуністичні керівники Росії усвідомили неможливість вести наступальну війну у країнах Центральної та Західної Європи за умови відсталої організації російського суспільства у широкому сенсі цього словосполучення. Тому першочерговим завданням ставали трансформації соціально-економічних, адміністративно-управлінських, ідеологічних структур суспільства. Не лише важливим здавалося використання колишніх окраїн Російської імперії за допомогою російсько-більшовицької системи управління та подолання ворожого ставлення до комунізму і Росії значної частини неросійських етнонаціональних груп.

У жорстоких внутрішньопартійних суперечках розпочинався період нової економічної політики та побудови «соціалізму в одній країні».

Зважаючи на економічне становище та ресурси України, вона повинна була стати міцною комуністичною базою для Росії. РКП (б) визнало відмінність України від Росії, особливості українського селянства, потужність національного руху. Але українське суспільство вважалося як дуже відстале й слабке для майбутніх модернізацій, його необхідно було радянізувати та комунізувати.

Не дивлячись на усі конфлікти з управлінським структурами радянської Росії, керівники КП (б) У беззастережно підтримували такий курс, тому що вбачали в Росії гаранта збереження влади на Україні. Визнання лідерами РКП (б) України як радянської держави, не дивлячись на певну «демократичність» цієї державності, та намагання інтегрувати Україну до складу Росії були важливими чинниками історії України та російсько-українських відносин у ХХ столітті.

Отже, радянсько-польська війна стала новим моментом у зовнішній і внутрішній політиці лідерів РКП (б). Проте мрї про світову революцію, так само, як про Росію – взірець для інших країн світу, ніколи не зникали: вони певним чином трансформувалися протягом радянської історії, але завжди впливали на зовнішню та внутрішню політику комуністичого режиму.

Ризька мирна конференція 1920-1921 рр. була переломною віхою в українській історії ХХ століття. Україна, опинившись напередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, стала ареною як внутрішньої ідейно-політичної боротьби, так і зовнішньої окупації. Для уряду УНР його опір на українсько-польський союз, оформлений Варшавським договором 1920 р., позиція польського уряду на конференції була життєвоважливою.

Уряд Польщі плекав надію на відновлення польських кордонів зразка 1772 р., але рішення, прийнте урядами західних країн у Спа, обмежувало східні кордони Польщі «лінією Керзона», накреслеою в декларації Верховної ради Антанти від 8 грудня 1919 р. Тому Ризьку мирну конференцію польський уряд розглядав як можливість «виторгувати» в радянського уряду Росії західноукраїнські та західнобілоруські землі [4; 43]. Рада оборони Польщі, що зібралася 11 вересня 1920 р. для вироблення і затвердження інструкцій польській мирній делегації, визначила лінію кордону, якої повинні були домагатися в Ризі польські делегати. Пропозицію члена делегації І. Василевського – «Україна на конференцїі має бути представлена якщо не з поляками, то самостійно», – більшість Ради відхилила, тому що польська делегація повинна була визнати повноваження УСРР і тільки при можливості наполягати на визнанні УНР.

У відповідь на ноту Директорії польському урядові, в якій вказувалося на негативні сторони відсутності делегації Української Народної Республіки (УНР) на переговорах. 11 вересня 1920 р., міністр закордонних справ Польщі Е. Сапега звернувся по радіо до уряду РСФРР у справі допущення делегації УНР до переговорів. Та більшовицький уряд Росії у цьому питані не йшов ні на які компроміси. Вже наступного дня нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін повідомляв польський уряд: «Так званої української демократичної респубілки взагалі не існує, оскільки Україна є незалежною Радянською Республікою, союзною з Росією, яка разом з нею бере участь у переговорах у Мінську і Ризі [4; 43]. В дійсності представництво УСРР в радянській делегації носило фіктивний характер з метою домогтися визнання Польщею ще однієї радянської республіки. Так, повідомляючи уряд УСРР про підготовку радянської делегації до перговорів, Г. Чичерін телеграфував: «Нехай Мануїльський їде сюди для ознайомлення із справами і щоб не спізнитись». Тобто предстаника радянської України запросили до Москви не для обговорення і затвердження умов миру, а лише для ознайомлення.

Більше того, оформленянм офіційних українських документів на конференції займався член польської делегації П. Василевський, бо ніхто з представників УСРР не писав українською мовою.

Та загрозу для існування незалженої УНР становив і польський уряд, про справжні наміри якого можна було дізнатися з інструкції Е. Сапеги польським делегатам: « В наших переговорах з більшовиками справа Петлюри взагалі не буде враховуватися». З польської делегації тільки П. Василевський був об’єктивним до української проблеми. І вже на першому засіданні Ризької конференції 21 вересня 1920 р. польська делегація визнала повноваження представників УСРР на переговорах. Одночасно в пресі польські парламентарії заявили, що “визнання радянської делегації як російсько-української, означає