Радянсько-польська війна

 

 

Комуністична партія укріпила військове керівництво радянськими військами. Командиром Західного фронту замість В. М. Гіттіса 29 квітня був призначений М. Н. Тухачевський, начальником політвідділу фронту 10 травня – А. Ф. М’ясніков, який у 1920 р. був військовим організатором і секретарем МК РКП (б).

Членом Реввійському Південно-Західного фронту був призначений Й. В. Смолін, начальником тилу фронту – Ф. Е. Дзержинський.

Наступ радянських військ Західного фронту розпочався 14 травня. Головний удар наносила 15-армія із району західніше Вітебська, допоміжна – 16-а армія. Прорвавши фронт 1-ої польської армії, війська 15-ої армії до кінця травня просунулись на захід 100-300 кілометрів. Однак противник, підтягнувши резерви і перекинувши частину війська з України, на початку червня використав ряд контрударів і зміг відтіснити війська Західного фронту до Березини. Не дивлячись на поразку, травневий наступ радянських військ прикував до себе увагу польської армії, тим самим полегшивши підготовку до контрнаступу радянських військ Південно-Західного фронту на Україні. До 26 травня 1-ша Кінна армія під командуванням С. М. Будьоного, здійснивши 1000-кілометровий перехід із Північного Кавказу, зосередилася у районі Умані. Це була грізна для поляків армія, чисельністю 18 тис. шабель.

На початку червня 1-ша Кінна армія при підтримці військ 12-ої та 14-ої армій прорвала фронт польського війська у районі Житомира, Бердичева, Козятина і почала стрімко просуватися на захід. Війська Південно-Західного фронту при підтримці військ лівого крила Західного фронту розгорнули широкий контрнаступ з ціллю звільнення території України від польської інтервенції. До кінця червня радянські війська нанесли тяжку поразку військам інтервентів і петлюрівців на Україні.

Одночасно Червона Армія вела боротьбу з військами Врангеля на Півдні. З початком активних військових дій буржуазно-поміщицької Польщі Антанта вжила заходи стосовно укріплення і прискорення наступу Врангеля.

Наступ військ Врангеля розпочався 7 червня. Війська 13-ої радянської армії не змогли витримати наступ більшого за чисельністю білогвардійського війська. З тяжкими боями, неодноразово переходячи у контрнаступ, вони змушені були відступати.

Війська 13-ої армії виявилися розділеними Дніпром на дві частини. Білогвардійцям вдалося захопити значний район на півдні України. Наступ Врангеля став загрозою тилу радянських військ Південно-Західного фронту і змусив радянське керівництво використати частину резерву для забезпечення тилу Південно-Західного фронту.

Між тим наступ радянських військ на Південно-Західному фронті продовжувався. Він відкрив сприятливі умови для переходу у наступ радянських військ у Білорусії, який розпочався 4 липня. Таким чином, розгорнувся загальний наступ Західного і Південно-Західного фронту.

Ще 1 червня ЦК Комуністичної партії Литви і Білорусії випустив звернення до робітників і селян Білорусії, закликавши їх до рішучої боротьби проти окупантів, надавати допомогу Червоній Армії і встановленню у звільнених районах робітничо-селянської влади. Тилу польської армії активно діяли білоруські партизани. Вони підривали мости, військові потяги, вступали у бій із невеликими підрозділами противника.

До кінця 1920 р. Червона Армія майже повністю звільнила від інтервентів Україну і Білорусію. На звільнених територіях була встановлена Радянська влада.

Переслідуючи відступаючі частини польської армії, Червона Армія у другій половині липня змушена була в інтересах оборони Радянської країни, перенести бойові дії на територію Польщі. Не дивлячись на чергову поразку антирадянської авантюри, Антанта і польські реакційні кола не хотіли сідати за стіл переговорів і вживали заходи щодо продовження війни.

Радянській війська вступили на територію Польщі не як завойовники, а як захисники “свободи в незалежності Радянської країни” [5; 440]. У Польщі Червона Армія об’єдналася із Польською комуністичною партією.

Успіхи Червоної Армії полегшували боротьбу робітників і селян Польщі за свободу і мир. Спираючись на підтримку Червоної Армії, представники революційних робітників і селян Польщі організували у Білостоці в кінці липня 1920 р. Польський тимчасовий революційний комітет.

Польревком у повідомленні від 30 липня 1920 р. вказував, що, беручи владу до своїх рук, він ставить перед собою завдання закласти підвалини Польської радянської соціалістичної республіки. В той же день був проголошений маніфест Польревкому.

Однією з корінних проблем, яку Польревкому необхідно було вирішити, було аграрне питання. Більшу частину населення Польщі складало селянство, яке страждало від малоземелля. В той же час у колишньому Королівстві Польському 7, 5 тисяч поміщиків володіли 40% всієї землі. На поміщиків працювали більше чверті всіх селян Польщі. Життєві потреби польського селянства необхідно задовольняти за рахунок конфіскації поміщицьких земель, розділивши їх між безземельними і малоземельними селянами. Однак, більшість членів Польревкому вважали можливим наділити селян лише церковними землями і землями занедбаних поміщицьких маєтностей, що, звичайно, не змогло задовільнити потреби польського селянства. Основні поміщицькі землеволодіння Польревком призначив для створення великих господарств, які повинні були знаходитися в руках виборчих батрацьких комітетів на чолі з підданими керівництва.

ЦК партії, В. І. Ленін уважно слідкував за діяльністю Польревкому і надавав йому постійну допомогу. 14 серпня 1920 року по телеграфу Ф. Е. Дзержинському було повідомлено, що Центральний Комітет занепокоєний тією частиною призначення Польревкому, яка торкається селянського питання [5; 441].

Без сумніву, що Польревком