Розпад феодалізму і формування капіталістичного устрою в Україні в ХІХ ст. Національно-визвольний рух в Україні

Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія (РУП). Засновники-Д. Антонович, М. Русов, Д. Матусевич та інші. Одне із відділень РУП знаходилося у Львові, де діяла партійна друкарня. Спочатку як програмний документ партії використовувалася брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», в якій обґрунтовувалася ідея української державної самостійності. Згодом РУП відмовилася від цієї ідеї і висунула вимогу національно-культурної автономії України в межах Росії. Взагалі, партія не мала чітких програмних вимог, що обумовило її розкол на поч. XX ст.

Українці у загальноросійському визвольному русі

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух. Вище вже згадувалося про такі його прояви, як діяльність масонських організацій, декабристський рух, діяльність революційних демократів 60-х рр. Наступним етапом загальноросійського революційного руху стала діяльність революційних народників 70-80-х рр., представлених, переважно, різночинною інтелігенцією.

Програма керівного органу народників – організації «Земля і Воля», створеної у 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною і адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община.

Народники 70-х рр. розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване «ходіння в народ «) з метою викликати протест проти властей і збройні бунти.

У 80-і рр. відбулася радикалізація народницького руху. Частина народників, об'єднавшись у 1879 р. в організацію «Народна Воля», зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр II. У відповідь уряд посилив репресії, розгромивши гуртки і групи народників, засудивши до страти їх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов, ДмитроЛизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся до кінця 80-х рр. XIX ст.

Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. З одного боку, єднанню рухів сприяла їх спрямованість проти самодержавства, на соціальні перетворення. Але ж, з іншого боку, нехтування інтересами української справи відштовхувало від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.

Західна Україна Початок культурного відродження

Зачинателі національного відродження в Західній Україні вийшли із середовища греко-католицького духовенства. У1816 р. священик Іван Могильницький заснував у м. Перемишлі «Клерикальне товариство» з метою розповсюдження релігійних текстів українською мовою. І. Могильницький створив «Граматику» української мови, довів, що українська мова є рівноправною слов'янською мовою, а не діалектом російської чи польської мов.

У 30-і рр. XIX ст. центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості західних українців, переміщується до Львова, де з 1830 по 1837 рр. діяв культурно-освітній гурток «Руська трійця». Його засновниками були студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. За мету вони ставили

боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У1837 р. гурток видав альманах «Русалка Дністровая», майже весь тираж якого був конфіскований. При цьому начальник поліції Львова зазначив: «... ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ».

«Руська трійця « започаткувала ідею нерозривної єдності всіх українських. земель, незалежно від їх перебування у складі Австрійської чи Російської імперій.

Ці перші культурно-освітні організації сприяли зростанню національної свідомості українців, активізації національних процесів.

Вплив революції 1848 р.

Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція 1848-1849рр., яка охопила Австрійську імперію. Центром революційних подій у західноукраїнських землях був Львів. Тут у травні 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духовенство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію-Головну Руську Раду на чолі з єпископомЯкимовичем. Рада вимагала утворення української автономії в Східній Галичині, що призвело до конфлікту з поляками, які не хотіли визнавати за українцями права на цей регіон, вважаючи всю Галичину польською. Для сприяння розвитку української культури Рада утворила культурно-освітню організацію -»Галицько-Руська матиця». У листопаді 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові з вимогою утворення української автономії. Революційним рухом були охоплені Буковина і Закарпаття. Характерною особливістю національного відродження в Галичині була політизація, що виявлялась у поєднанні як суто національних, так і політичних вимог, створенні нових організацій, діяльність яких спрямовувалась на задоволення національно-політичних потреб українського народу.

• Основні підсумки революції:

Ліквідація в Австрійській імперії кріпосного права, проголошення конституційного правління та громадянських прав.

Було покладено початок політичній боротьбі населення Західної України за своє національне і соціальне визволення.

Активізація суспільно-політичного руху, його строкатість та суперечливість

У другій пол. XIX ст. в суспільно-політичному русі в Західній Україні діяло три напрямки:

Москвофіли – реакційний, представники якого не визнавали існування українського народу та його мови, пропагували ідею «єдиної російської народності від Карпат до Камчатки «, виступали за приєднання до Росії. Мали свою політичну організацію, видавничу базу, але значною підтримкою населення не користувалися. Народовці – національний напрямок, який спрямовувався па служіння інтересам українського народу, звідки й дістав свою назву. Головною метою народовців був розвиток української мови і культури, підвищення культурно-освітнього рівня і національної свідомості українського населення.

У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», яке очолив відомий педагог, журналіст, композитор А. Вахнянин. «Просвіта» мала філії у всіх містах Західної України. Крім культурно-просвітницької роботи, вона займалася й економічною діяльністю – засновувала кооперативи, крамниці, позичкові каси. На кін. XIX ст. «Просвіта» за популярністю серед населення суперничала з церквою.

На рубежі 70-80-х рр. народовський рух включається в політичне життя.

У1885 р. народовці заснували свій політичний орган – Народну Раду, яку очолив Юліан Романчук. Організація висунула вимогу надати українським землям автономію в межах Австро-Угорщини.

Народовський рух поступово поширився на Буковині і Закарпатті. Радикальний напрямок, який виник під впливом ідей М. Драгоманова. Радикали виступали за утворення незалежної України, пропагували революційні методи боротьби, закликали до політичної діяльності широкі народні маси. Очолювали напрямок Іван Франка, Михайло Павлик, Остап Терлецький.

М. Грушевський. Наукове товариство ім. Т. Шевченка

У 1894р. із Києва до Львова переїхав М. Грушевський, зайнявши посаду професора Львівського університету. Ця подія мала великий позитивний вплив на розвиток національного руху, української науки, зв'язків між західними і східними українцями. М. Грушевський очолив створене «Просвітою» Наукове товариство ім. Т. Шевченка, об'єднавши навколо нього майже всіх провідних східно і західноукраїнських учених.

Політизація національного руху

У кін. XIX ст. починають формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена в 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І. Франком М. Павликом. Партія вважала своєю метою створення незалежної української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії.

У 1899 р. народовці на чолі з Є. Левицьким та В. Охримовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М. Грушевський та І. Франко. Партія стояла на ліберальних позиціях, головною метою проголосила незалежну українську державу. З часом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні.

У 1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (М. Ганкевич, С. Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо чисельність робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною. Таким чином, XIX ст. стало періодом справжнього національного відродження: зросла національна свідомість українців, значних успіхів досягла українська культура. Національно-визвольний рух як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, висунувши гасло політичної самостійності України.