Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст.

Засоби масової інформації постійно сповіщали про те, що то в одному, то в іншому сільському районі чи господарстві залишилися працювати майже всі випускники місцевих шкіл. Але насправді таких ентузіастів ставало з кожним роком усе менше. Причини того, що більшість випускників сільських середніх шкіл не воліли працювати за професією, що здобули в школі, та пов’язувати своє життя із селом, були різні. Головну роль тут відігравало загальне соціально-економічне становище села. Але серед інших причин були й такі: формалізм у вихованні молоді, відсутність належних умов для задоволення духовних потреб, розрив між словом і ділом, притаманний так званому соціалістичному способу життя, лицемірство комуністичної номенклатури, яка занадто захоплювалася творенням гучних пропагандистських акцій і мало дбала про кінцевий результат, – отже, все те, що, як іржа, роз'їдало радянське суспільство.

У “Висновках” до дисертації стверджується, що не можна вважати соціалістичним суспільство, в якому встановилася диктатура комуністичної політбюрократії (номенклатури), у різних формах використовувалася примусова і напівпримусова праця, громадяни були позбавлені елементарних демократичних свобод, які існували в будь-якій цивілізованій країні. У 60 – 80-ті рр. ХХ ст. українське село мало деякі феодальні риси. Унаслідок усіх експропріацій, репресій та інших “соціалістичних” перетворень українське колгоспне селянство було відчужене від своєї землі, від розподілу виробленого продукту, від суспільно-політичного життя. Слово “хазяїн” протягом тривалого часу мало більш негативний, ніж позитивний відтінок. Ощадливість, обачливість, заповзятість тощо, ― словом, усе те, без чого не може бути господаря і господарювання, дискредитувалося як явище, що є чужим для соціалістичного способу життя. У нащадків козаків і селян, що вижили в умовах жорстокого терору, свавілля й беззаконня, на генетичному рівні відродилися такі особливості ментальності середньовічної людини, як віра в боговстановленість влади, покірливість, готовність безмовно виконувати за наказом представників влади будь-яку роботу. Колгоспна система об’єктивно відтворювала людей, які потрібні були владі в якості засобів реалізації її цілей. З іншого боку, сільське населення знаходилося у великій особистій залежності від колгоспних і радгоспних керівників, практично не мало демократичних важелів впливу на останніх.

Маргінальна компартійна політбюрократія відверто ігнорувала суттєву специфіку села. Завдання усунення суттєвих відмінностей між містом і селом вона розуміла як нищення сільської специфіки у виробництві, соціальній сфері, духовному житті. Унаслідок політики уніфікації українське село майже втратило свою самобутність, одну з найважливіших підвалин збереження відтворювальної функції нації, берегині її культурної й духовної спадщини.

Тоталітарний режим прагнув здійснити повну уніфікацію суспільства, перетворити людей на однорідну, слухняну масу. Відтак замість підтримки національних духовних традицій і народної культури, осередками яких завжди були українські села, безперервно здійснювалися пропагандистські кампанії та ритуальні дійства. Духовний розвиток сільської людини виступав не як мета соціального прогресу суспільства, а лише як один із засобів виконання планів соціалістичного і комуністичного будівництва, точніше будівництва такої системи, за якої бюрократія почуватиме себе абсолютно вільно й впевнено.

Характерною ознакою системи влади, що існувала в СРСР, була колективна безвідповідальність. Наслідки волюнтаристського і безвідповідального правління номенклатури негативно позначилися і на довкіллі, і на соціально-економічній сфері села, і передусім на самій сільській людині.

Держава, що виявляє неповагу до селянина, не заслуговує поваги до себе, вона приречена. Життя підтвердило правоту М. С. Грушевського, який заповідав нащадкам: “Тільки те буде міцне, що збудується на нім (селянстві -Г. К.), і горе тим течіям, партіям, плянам і замірам, котрі будуть іти проти нього – вони осудять себе на животіннє або заниканнє, коли не розіб’ються о сей камінь в один гарний день”.   Цей день і настав у 1991 році.

На жаль, Українська держава після здобуття незалежності поки не тільки не підняла рівень розвитку соціальної сфери села, а, натомість, дещо втратила з того, що отримала в спадщину. У зв’язку з цим необхідно прийняти і здійснити нову продуману державу (національну) програму соціально-культурного розвитку українського села. Причому епітет “продумана” вживається не в розумінні, що селянам слід нав’язати уявлення й думки чиновників або міських інтелектуалів щодо перспективи розвитку українського села, а, навпаки, необхідно ретельно вивчати погляди та інтереси самих сільських людей, особливості й традиції жителів різних регіонів України. Уся стратегія соціального розвитку мусить базуватися на аксіомі, що село завжди матиме свою специфіку, воно в жодному разі не може бути копією міста. Завданням же дослідників, до речі, є вивчення сільської специфіки.

 

 

І. Монографії та статті

Українське село під владою номенклатури (60-80-ті рр. ХХ ст.). ─ Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. ─ 192 с. ;

Маси у самодіяльних формуваннях // Україна незалежна: Час випробовувань і сподівань. – К. : Інститут історії АН України, 1993. ─ С. 222-230;

Обрядовість // Україна: Друга половина ХХ ст. Нариси історії. ─ К. : Либідь, 1997. ─ С. 224-230;

Профсоюзы Днепропетровщины. Краткий исторический очерк / В. Г. Поставной (рук. авт. кол-ва), В. С. Алефиренко, Н. М. Быкова, Г. Г. Кривчик и др. ─ Днепропетровск, 1992. ─ 169 с. ;