Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст.

Згасання ентузіазму учасників руху за комуністичну працю змушувало бюрократичний апарат вишукувати нові засоби, щоб повернути його до життя. У сільськогосподарському виробництві виникають змагання за звання “Кращий за професією”; підвищення ефективності суспільного виробництва і створення ленінського фонду п'ятирічки; вирощування високих врожаїв буряків; ефективне використання малого зрошення і підвищення продуктивності земельних угідь, за звання “Колектив високої культури землеробства” тощо. Час від часу компартійна бюрократія намагалася підстьобнути учасників змагання суто ідеологічними акціями: “П’ятнадцять республік – п’ятнадцять ударних вахт! ”, “Ювілейному року – ювілейний врожай! ”, “50-річчю утворення СРСР – 50 ударних тижнів! ”, “60-річчю утворення СРСР – 60 ударних декад! ”, “ХХІІ (ХХІІІ, ХХІV, ХХV тощо) з’їзду КПРС -гідну зустріч! ”

Пошук засобів підтримати трудовий ентузіазм ішов у напрямку підвищення ролі й ускладнення системи морального заохочення учасників змагання. Безумовно, більшість з нагороджених чесно працювали на полях і фермах. Дехто при цьому показував дійсно видатні результати. Так, ланковий колгоспу “За нове життя” Іршавського району Закарпатської області, двічі Герой Соціалістичної Праці Ю. Ю. Пітра протягом трьох десятиліть збирав по 100 і більше центнерів зерна кукурудзи з кожного гектара плантації. Однак неймовірна кількість нагород, звань, призів, які бюрократією роздавалися на всі боки, призвела до їх знецінювання.

Та ще більшого знецінювання, ніж символи перемоги, зазнало саме змагання. Його фальшивий і нікчемний характер для всіх став очевидним. Тому, коли почалася горбачовська перебудова і люди змогли проявити громадянську активність в інших, ще не спаплюжених бюрократією формах, то соціалістичне змагання припинило своє існування.

У четвертому підрозділі – “Особисте селянське господарство: від підсобного до фермерського” – йдеться про тернистий шлях заповзятих українських селян, що хотіли вільно господарювати на власній землі.

У політичних і правових документах, у науковій літературі радянської доби особисте селянське господарство визначалося як особисте підсобне господарство. Проте таке визначення носить не стільки науково-економічний, скільки ідеологічний характер. Адже як і для економіки країни, так і для селянина присадибне господарство мало протягом багатьох років зовсім не підсобне значення. Для країни воно було важливим джерелом постачання м’ясо-молочної та овочевої продукції; для селянина – засобом відтворення робочої сили, формою оплати в державному секторі економіки, майже єдиною можливістю забезпечити своїй родині гідний рівень життя.

В умовах низької продуктивності праці у колгоспно-радгоспному секторі держава була не в змозі обійтися без особистих селянських господарств. Однак політбюрократія не допускала, щоб праця селян в особистому господарстві відривала їх від роботи у колгоспі, а тим більше, щоб вона забезпечила їм справді високий життєвий рівень. А відтак під виглядом боротьби з так званими нетрудовими доходами, “наживою”, “спекуляцією”, тобто, “із злочинними проявами”, у радянському селі ніколи не згасала боротьба з тими селянами, які прагнули дійсно ефективно господарювати на своїй землі. Використовуючи елементарну людську заздрість, яку вдалося виховати в багатьох людей, владні структури час від часу організовували “ініціативи трудящих” щодо обмеження особистого господарства селян.

Попри всі гучні пропагандистські й адміністративні заходи щодо підтримки підсобного селянського господарства, воно мало тенденцію до застою і навіть занепаду.

Разом з тим селянину, який працював у власному господарстві, залишалося зробити лише один крок до фермерського господарства. Після введення в дію з 15 березня 1990 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю він отримав змогу зробити працю в особистому господарстві своїм основним заняттям або взагалі позбавитися залежності від колгоспу чи радгоспу, перетворитися з “робітника з наділом”, яким практично і був селянин, у власника, господаря.

Проте цей відповідальний крок у досліджуваний період селянин так і не наважився зробити. На початок 1991 р. в Україні було створено лише 130 фермерських господарств. Вони були краплиною в безмежному колгоспно-радгоспному морі й не визначали характер сільськогосподарського виробництва в Україні. Основною причиною цього було те, що фермерське господарство, так само як і підсобне, змушено було існувати в умовах адміністративно-командної системи, залишалося складовою частиною так званого колгоспного ладу.

Четвертий розділ – “Перевлаштування соціальної сфери села: наміри влади та реалії життя” – присвячений аналізу протиріч соціально-побутового розвитку українського села.

У першому підрозділі – “Теоретичні витоки, зміст і результати перебудови сільських населених пунктів” – йдеться про розв’язання одного з програмних завдань КПРС.

Підвалини концепції соціальної перебудови села, що здійснювалася в досліджуваний період, були закладені в попередні роки. Як теоретичні засади соціальної політики КПРС на селі використовувалися судження К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна і насамперед Й. В. Сталіна щодо існування суперечностей між містом, селом і необхідності їх ліквідації як одного з корінних завдань комуністичного будівництва. Саме останній із зазначених осіб у своїй відомій брошурі “Економічні проблеми соціалізму в СРСР” (1952 р.) поділив усі протиріччя між містом і селом на дві категорії: протилежність, що означала антагоністичні класові протиріччя, і суттєві відмінності, тобто різний рівень розвитку продуктивних сил