Структура власності

Використання приватної власності є одним з базових елементів змішаної економічної системи. Значна частка капіталу знаходиться в приватному володінні. Приватна власність на капітал, вироблені товари, отримані доходи є важливою умовою підтримки системи вільного підприємництва.

Приватна власність має різновиди:

а) індивідуальна чи сімейна власність – право безпосереднього контролю об’єкта власності знаходиться в однієї особи чи сім’ї. На цій формі власності можуть, наприклад, будуватися фермерські господарства, невеликі магазини, майстерні, кафе. Її ще можна назвати необ’єднаною частиною власності;

б) пайова неакціонерна власність – об’єднана приватна власність, де право безпосереднього контролю об’єкта належить групі суб’єктів, які домовляються про спосіб керування ним. Ці суб’єкти називаються співвласниками, чи пайовиками – кожному з них належить певна доля (пай) об’єкта власності. Зазвичай величина цього паю визначається в грошовому виразі. Націй формі власності будується багато сучасних підприємств, так як вона має фінансові та деякі інші переваги;

в) акціонерна власність є також пайовою власністю. Але має важливі відмінності, тому її можна розглядати окремо від пайової. Акціонер – це той, хто вніс певний пай в капітал підприємства і натомість отримав титул власності: цінний папір – акцію. Акціонерна власність ніколи, якщо підприємство діє, не може бути фізично поділена, втрата чи придбання частини власності може відбуватися лише шляхом відчуження відповідних акцій.

г) власність громадських організацій – це власність груп людей, об’єднаних в пені громадські організації: політичні партії, профсоюзи тощо. Це не персоніфікована приватна власність, тобто тут не встановлюються індивідуальні частки в об’єкті власності, які могли б належати членам цих організацій.

 

 

Державна власність. Це закріплення права контролю об’єктів за державою. В будь-якій країні існує велика кількість об’єктів, що безпосередньо контролюються державою, знаходяться в державній власності. Існують державні підприємства, значна частина землі знаходиться в державній власності, держава контролює мінеральні та водні ресурси, дороги, трубопроводи, системи зв’язку та багато іншого. Контроль за цими об’єктами повинен забезпечувати реалізацію макроекономічної стабілізаційної політики тощо. Разом з тим, як показує досвід, управління об’єктами державної власності, виявлення та реалізація суспільних переваг виявляється на практиці досить важкою справою.

Будь-яка держава має певну форму адміністративно-територіального устрою. В кожному адміністративному регіоні (область, земля, штат тощо) повинні бути свої органи державного управління. Для ефективного своїх функцій вони повинні володіти правом власності на ряд об’єктів.

Державна власність в Україні ділиться на:

а) загальнодержавну власність – основні розпоряджаючі та управлінські функції над об’єктами власності накладаються на загальнодержавні інститути. Це великі підприємства, системи енергозабезпечення та зв’язку, трубопроводи, автомобільні та залізнодорожні магістралі, структури Національного банку, військове виробництво, національні заповідники, банкнотна фабрика тощо;

б) комунальну власність – розпоряджаючі та управлінські функції по відношенню до об’єктів цієї власності належать місцевим органам влади. До таких об’єктів зазвичай відноситься багато учбових і медичних закладів, спортивних та культурних споруд, театрів, підприємств торгівлі, побутових та комунальних послуг, інші невеликі підприємства тощо.

Різновиди державної власності можуть називатись по-різному. Наприклад, в країнах з федеративним державним ладом загальнодержавна власність зазвичай називається федеральною власністю. Інші рівні державної власності можуть мати такі назви як власність штатів, муніципальна, місцева тощо.

Державна та приватна власності можуть поєднуватись, певним чином комбінуватись. Це може відбуватися через акціонерну форму, коли власниками часток в об’єкті власності стають приватні особи та держава.

 

 

Таким чином, власність – головна економічна категорія. У будь-якій економічній системі рішення людей залежать насамперед від загальновизнаних у даному суспільстві прав власності. Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження працею, природними ресурсами та майном.

Власність повина давати дохід. Виникнувши в часи первісного ладу, власність процвітала, стверджуючи пануючу владу заможних над незаможними. Вона змінювала лише форму, своє обличчя, і ці зміни ставали найвизначнішими історичними подіями, кожна з яких являє собою епоху в існуванні людства – рабовласництво, феодалізм, капіталізм, державний соціалізм, соціальне ринкове господарство.

Нині у країнах з розвинутою ринковою економікою існують лише дві форми власності: приватна і державна. Усі інші – це похідні цих основних. Головною ознакою наведеної класифікації форм власності є суб’єкти права власності: громадяни чи держава. Об’єктами права власності можуть бути людський капітал, природні ресурси, майно, результати інтелектуальної праці тощо. Найціннішою формою власності є людський капітал.

Еволюція відносин власності – складний процес і її не можна заперечувати і зводити до альтернативи: або збереження ”загальнонародної”, а по суті – державної власності, або перехід до приватної власності у тій її класичній формі, яка існувала на зорі капіталізму.

Інтернаціоналізація капіталу та його концентрація в країнах ринкової економіки зумовлюють подальший розвиток колективних форм приватної власності у вигляді акціонерних і партнерських компаній, кооперативів.

У межах даного процесу відбувається деперсоніфікація капіталу, відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції. Важливим етапом на цьому шляху є формування ринку цінних паперів та концентрація капіталу на фондових біржах, у банках, холдингових, страхових і трастових компаніях, які здійснюють посередницькі операції.

Власність як економічне відношення почало формуватися ще при становленні людського суспільства. На монополізації різних об’єктів власності тримаються всі найважливіші форми економічного та неекономічного відношення до праці. Економічне відношення до праці виходить з власності на умовах виробництва або на власності на капітал.

Суспільна ідея завжди приділяла велику увагу проблемі власності. Спеціальні посилання на неї можна знайти в історичній, філософській та художній літературах. Велика традиція і матеріал накопичений в юридичній літературі, в рамках якої склався ряд направлень в вивченні прав власності.

Власність належить до числа таких понять, навколо яких протягом довгих віків схрещувалися найрозумніші люди і робили свої внески в розвиток поняття власності.

В соціально-економічній літературі широко розповсюджено визначення власності як присвоєння індивідом або колективом засобів та продуктів виробництва.

Форми власності являють собою різні комбінації. Я розглянула таку форму власності як державну, виклала її суть та призначення в економіці.

Отже я можу сказати, що власність – це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і відчуження його результатів – матеріальних благ і послуг. Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим – це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.

Там, де є економічна діяльність, там завжди є проблема власності. Відношення власності проникають в усю систему економічних відносин і супроводжують людину з моменту його народження до смерті. Всюди ми натикаємося на одне загальне корінне питання: кому належить економічна власність, хто привласнює матеріальні умови існування людей, хто є господарем землі, фабрики, духовного багатства? Соціальна суть цих відносин і є вираження притаманних даному суспільству економічних відносин власності.

 

 

1. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. “Політична економія” Київ, - Ельга -, 2000 р., с. 59-83
2. Бєляєв О. О., Бебело А. С., ”Політична економія” -КНЕУ-, 2001, с. 55-69
3. В. М. Шупыро Преобразования государственной собственности в период экономических реформ.
4. Гальчинський А. С., Єщенко П. С., Палкін Ю. І. ”Основи економічних знань”, Київ, -Вища школа- 1999 р., с. 101-117
5. Гукасян Г. М. “Основи економічних знань”, 1999 с. 286-297
6. Задея А. А., Петруня Ю. Е. ”Основа економіки” с. 156-178
7. Зубко Н. М. “Экономическая теория” Минск 1998р. с. 127-131
8. К. Лрусова «Економйка в вопросах й ответах», Москва, 1998р.
9. Камаев В. Д. Учебник по основам экономической теории, – М. : Владос, 1994.
10. Кемпбел. Р., Макконнелл, Стенлі Л. Брю «Економікс», т. 1. Москва. «Республіка», 1992р.
11. Курс экономики: Учебник под редакцией Б. А. Райзберга, – М. : Инфра, 1997.
12. Курс экономической теории. Учебник под ред. Чепурина М. Н., Киселевой Е. А. Киров: «АСА», 2001. с. 75-87.
13. М. ВШПП, 1997.
14. Меншикова С. М. “Новая економика”-М. – 1999 – с. 56-84
15. Несторенко В. П., Климко Г. Н. ”Основи економічної теорії (політекономічний аспект) ” -К. – 1997 с. 46-63
16. Основы экономики. Учебник. Под ред. Райзберга Б. А.. М. : Инфра-М, 2002. с. 84-104.
17. Петюх В. М., Ліфінцев М. О., Бєляєв О. О. ”Основи ринкової економіки”, Київ, -Урожай- 1993 р., с. 68- 84