Суспільні політичні ідеї давнього світу

Предмет:

Тип роботи:

Контрольна робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

одного, небагатьох або багатьох правителів. Він визначав два можливих типи ідеального державного устрою – аристократію і політію. При цьому для більшості полісів саме політія, бо вона забезпечує найбільшу стабільність суспільства, бо в ньому володарюють середні верстви, а не багаті або бідні. Середні верстви забезпечують рівновагу сил в політичному житті. Політичний ідеал Аристотеля орієнтувався не на минуле, а на сучасність і майбутнє. Створений ним категоріальний апарат, в тому числі і в політології, в значній мірі зберіг свою цінність і в наш час.

На зміну цьому періоду прийшов період розвитку Християнства. Воно успішно перетворювало витончені ідеали філософів у легко засвоювані догмати релігії. Результатом такого перетворювання в політиці стала релігійна концепція політики.

2. Політична думка періоду Середньовіччя

З самого початку християнство несло в собі мрію принижених про рівність та соціальну справедливість. Проте, реальність феодального життя була зовсім не такою, якою вона бачилась первісно-християнським пророкам. Церква активно втручалась в політику.

Аврелій Августін (354 – 430 рр.) та Фома Аквінський (1226 – 1274 рр.) – основні творці християнської політичної концепції. У їх вченнях християнська переконливість, навіть фанатизм, сполучалися із реалізмом та помірністю.

Аврелій Августін різко протиставляв церкву та державу. Він стверджував, що держава пов'язана із царством диявола, але в той же час обговорював ідею оновлення «граду земного» у руслі християнської доброчесності.

Фома Аквінський прийшов до висновку, що держава має позитивну цінність. Вона не тільки зберігає мир, але і є виявом божого провидіння та волі в ім'я людей. Політика на його думку означає моральну відповідальність, спрямування волі людини у всіх соціальних діях. В роботі «Сума теології» Ф. Аквінський розглядає вічне право, божественне право, природне право, позитивне право.

Вічне право – мудрість бога, як правителя усього. З нього витікає божественне право – заповіді, які усім відомі, природне право – належить людям як свідомим моральним та соціальним істотам. Існує один стандарт істини та справедливості, він природний і усі його знають.

Позитивне право (те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир. Якщо позитивне право, яке увів суверен протирічить природному – воно незаконне і у цьому випадку Ф. Аквінський визнавав право народу на виступ проти монарха у тому випадку, коли влада виступає проти бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Але остаточне рішення про долю влади, на думку Ф. Аквінського залежить від церкви. Так виглядає вчення Фоми про державу.

Завдяки Християнству політична думка піднялась на новий рівень. Воно стверджувало, що людині від Бога даний індивідуальний спосіб існування та підкреслювало її цінність. Поряд з цим Християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а сприймати владу тільки як тягар відповідальності.

3. Політична думка Нового часу та Відродження

Починаючи з XIV ст. в Італії та з XV ст. в інших країнах Західної Європи відбуваються соціально-економічні зміни, що знаменують початок нової історичної епохи – Відродження.

Європа заново відкриває для себе античну спадщину, починає ставити під сумнів доцільність католицької монополії на душі та пояснення світобудови, висуває концепції, що базуються на природному характері людини, її земних потребах та інтересах.

Зміцнюються й об'єднуються національні держави (Англія, Франція, Іспанія) на засадах королівського абсолютизму. Священна Римська імперія і папство втрачають надію на світове панування. Зокрема, папський престол створює собі маленьку державу (Ватикан), де має водночас і світську владу, яка захищає папство від посягань королів.

Виникнення в надрах феодального суспільства бюргерства (купців, банкірів, підприємців, ремісників) сприяло оформленню його політичної парадигми. її виразником став ректор Паризького університету Марсилій Майєрардіні, більш відомий під прізвиськом Падуанський (1275-1343), який у праці «Захисник миру» (1324 р.) захищав сміливу на той час тезу, що джерелом влади є народ. Але, звичайно, не весь народ, а лише «найкраща» його частина. Одним із перших він чітко розмежував законодавчу та виконавчу гілки влади.

Марсилій Падуанський звинуватив церкву в усіх бідах, зазначивши, що їх можна надалі уникнути, якщо вона опікуватиметься виключно духовними справами і підкорятиметься світській владі.

На його думку, закони, як і держава, мають бути вищими за монарха та уряд. Виконання законів є обов'язковим не лише для народу, а й для тих, хто пише ці закони.

Загалом систему ідей мислителів Відродження щодо держави, суспільства й особистості можна визначити як громадянську концепцію політики.

Одним із видатних представників цієї концепції є Нікколо Макіавеллі (1469-1527), уродженець Флоренції – одного з найбільш багатих і культурних міст Італії.

Н. Макіавеллі був свідком бурхливої історії свого колоритного міста.

Наприкінці XIV ст. у ньому встановлюється безконтрольна влада купецького роду Медичі (синьйорія), яка змінюється республікою, що надавала перевагу середньому класу.

Керівником республіки стає домініканський монах Савонарола, який боротьбу із всевладдям Медичі поєднував із закликами до аскетизму та покаяння напередодні страшного суду. Але християнський фанатизм невдовзі згасає, Савонаролу 1498 p. спалюють як єретика, а у Флоренції встановлюється світська республіка.

Саме в цей час Н. Макіавеллі розпочинає кар'єру чиновника – секретаря комісії Ради Десяти. Ця