Суспільні політичні ідеї давнього світу

1512 р. була відновлена тиранія Медичі. Н. Макіавеллі потрапляє до в'язниці, його піддають тортурам, згодом звільняють і відправляють у заслання за межі міста. Там він пише праці, які зробили його знаменитим: «Державець», «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції», «Про військове мистецтво».

Н. Макіавеллі мріє про повернення до політичного життя, надсилає свій шедевр «Державець» тодішньому правителю Флоренції Лоренцо Медичі, але марно...

Держава для нього – найвище породження людського розуму, яке має приборкувати егоїзм людини, уособлений у самозбереженні й особистому інтересі, задля встановлення загального порядку.

Прогресивний (на той час) характер методології Н. Макіавеллі, якого можна вважати одним із засновників суто світської політичної теорії, полягав у твердженні, що в основу політичної поведінки покладено не християнську мораль, а вигоду й силу.

Релігія для нього не є вищим знанням і авторитетом. Він певний того, що «релігія і бог були придумані мудрими людьми для того, аби переконати народ у корисності встановленого устрою. Важливо, як її використовують: для виховання рабської покірності чи високих громадянських якостей».

На відміну від католицьких постулатів про державу та владу як божественні інститути він розглядав державу як політичний стан розвитку суспільства: відносини правителів і підданих, певним чином організовану політичну владу, закони і т. ін.

Та й політику взагалі як самостійну сферу суспільства вперше виокремив саме він.

До речі, на відміну від легістів Н. Макіавеллі вважав, що народ має бути незалежним, сильним, міцним духом. Саме тоді, на його думку, він здатний добре воювати. Тож твердження про його «батьківство» щодо ідеології політичного цинізму навряд чи є однозначним.

На думку Н. Макіавеллі, нова державність має пройти два щаблі: монархічна, одноосібна диктатура та республіка. Він надає перевагу республіці, але вважає, що монархія придатніша для запровадження нових порядків, законів та інститутів.

Проте прославили Н. Макіавеллі не його погляди на походження та форми держави й навіть не те, що він перший використав термін «держава» (від іт. stato) для визначення політично організованого суспільства. Світову славу він здобув як той, хто вперше поставив питання про співвідношення політики й моралі. Формула «мета виправдовує засоби» отримала назву макіавеллізму і стала символом аморальності.

Насамкінець варто відзначити заслуги Н. Макіавеллі, який слідом за Арістотелем може вважатися одним із засновників політичної науки.

Отже, Н. Макіавеллі:

- замінив схоластику раціоналізмом і реалізмом;

- сформував у сучасному розумінні базові поняття політичної науки: держава, республіка, шляхи встановлення й збереження політичної влади, вплив соціальних структур і соціальних суперечностей на політику й форму держави, психологічна природа владних відносин тощо;

- виступив проти феодальної роздробленості Італії та політики папського престолу;

- сформулював проблему поєднання високих цілей з неможливістю їх досягнення без посягання на моральні принципи і т. ін.

Завдяки цьому скромний державний чиновник, який не спромігся на вражаючу політичну кар'єру, перетворився на видатного дослідника політичної сфери суспільства.

Так званий Новий час ознаменувався першими буржуазними революціями на ґрунті ідей природного права та суспільного договору. На першому етапі Нового часу дослідники політики створили громадянську концепцію політики, яка згодом трансформувалася в соціальну політичну концепцію. Найбільший внесок до цієї скарбниці нового політичного світогляду внесли француз Ж. Боден та голландці Г. Гроцій і Б. Спіноза.

Жан Боден (1529-1596) в своїй головній праці «Шість книг про республіку» (1576) розкрив поняття держави, розробив проблему її суверенітету.

Державність, на його думку, виникає через (суспільний) договір і є прообразом сім'ї. Держава – це громадянська влада і правове управління відповідно до справедливості і законів природи. Суверенітет – абсолютна і постійна влада. Найкраща форма правління – монархія, де забезпечується компетентність (радять багато) і енергійність влади (вирішує один).

Гуго Гроцій (1583-1645) мав унікальні здібності. Погодьтеся, не кожен може у 15 років закінчити університет (м. Лейден) і здобути вчений ступінь доктора права!

Динамічно розвивалася і його службова кар'єра, яка, втім, через партійно-політичні інтриги закінчилася засудженням до довічного ув'язнення.

Народна мудрість каже: «Засуджений до повішення не втопиться». З нашим героєм усе відбулося з точністю до навпаки. Йому вдалося втекти з тюрми, бути тепло прийнятим у Парижі, Гамбурзі, стати послом Швеції у Франції й... загинути 1645 р. внаслідок морської катастрофи.

Проте світову популярність Г. Гроцій здобув усе ж таки завдяки не перипетіям політичної кар'єри, а фундаментальній праці «Про право війни та миру» (1625). Він першим виклав ідеї «природного права» та «суспільного договору», що стали обґрунтуванням права народу на революцію, хоча й у виняткових випадках. Держава, утворена внаслідок укладення суспільного договору, має, на його думку, забезпечити людям, які утворили її, умови миру й злагоди, захист угод між суб'єктами права і т. ін.

Оскільки держава виникає з договору окремих людей, на основі домовленості між державами може виникнути й спільнота народів або держав.

Визнаючи республіку найдавнішою формою держави, що відповідає нормам природного права, він вважав владу монарха тимчасовою: колись вона має повернутися до народу як свого джерела.

Джерелом права Г. Гроцій визначає природу, хоча визнає й право божественне.