Суспільні політичні ідеї давнього світу

Цікавими є його підходи до походження власності. Цей інститут він не вважає властивим природі людини, оскільки приватна власність, на його думку, виникла внаслідок угоди людей, і тому порушення її є злочином.

Вважаючись на певних підставах засновником науки міжнародного права, він високо цінував мир, поділяв війни на справедливі й несправедливі, був переконаний у необхідності захисту мирного населення від воєнних дій та гуманного ставлення до військовополонених.

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) народився в сім'ї єврейського купця, котрий утік до Амстердама від інквізиції.

Захопившись філософськими проблемами, Бенедикт, усупереч волі сім'ї та єврейської громади, відійшов не лише від купецької діяльності, а й від панівної тамтешньої релігії – кальвінізму. Його відлучили від церкви і прокляли.

Це, зрештою, і не дивно: багаті єврейські кола, які до своєї економічної могутності додали політичну владу внаслідок повалення монархій національних держав, дуже не хотіли цю владу втрачати. Тим більше, що в цей час ідеї світового домінування євреїв почали набувати свого втілення.

Заробляючи на життя шліфуванням лінз (і це при його сухотах!), Б. Спіноза пише книги: «Богословсько-політичний трактат» (1670), «Етика, доведена геометричним шляхом» (1677) і незакінчений «Політичний трактат».

Його світогляд базується на метафізичному механічному матеріалізмі: природа не створена богом, природа – сама є бог. Він розчиняє бога в природі, переконуючи, що в ній немає нічого випадкового – отже, геометричний метод можна застосувати до вивчення людини.

Державі, на його думку, передує природний стан. Згодом люди укладають суспільний договір і переходять від природного стану до громадянського.

Загалом, належним чином оцінюючи симпатії цього мислителя до демократії, можна стверджувати, що Б. Спіноза є одним із творців світової теорії держави та концепції природних прав людини, що сприяли звільненню політичної думки від впливу церкви.

Проте ідея цього єврейського мислителя «природа – сама є бог» в сучасному Ізраїлі перетворилася на ідею «народ Ізраїля є бог», що дає підстави окремим експертам-релігієзнавцам стверджувати про служіння іудеїв не богові, а його антиподу – сатані.

Томас Гоббс (1588-1679), філософсько-політичні погляди якого найповніше викладено в книзі «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651), ґрунтовно опрацював концепцію укладення громадянського договору, взаємного обмеження прав усіх людей задля встановлення соціального миру, побудови держави через делегування народом своїх прав правителям.

Показово, що Т. Гоббс, як і багато інших (зокрема, античних) мислителів того часу, не розрізняв поняття «суспільство», «держава» і «уряд», вважаючи їх тотожними носіями переданої народом суверенності, виразниками державної волі.

Цього видатного філософа вважають автором філософської системи механістичного матеріалізму. Водночас він є творцем філософії та культу необмеженої влади. Більше того, його конформізм сягає надто далеко – він готовий визнати навіть нелегітимну владу, якщо вона вже ствердилась, – виживання за будь-яку ціну! Вічна проблема, чи не так?

 

 

Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української держави і все, що з цим пов’язане. Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, духовні, соціальні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності.

Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнске об’єднання “Державна самостійність України” (ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація український націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви “етнічного патріотизму”. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави. Державотворчий ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші.

Як в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і політичні організації, налаштовані більш помірковано. Таким, очевидно, можна назвати ДСУ, Організацію українських націоналістів в Україні, Українську консервативну республіканську партію. Ці політичні сили виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимум приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність виявляють такі об’єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).

Слід зазначити, що активізація правих сил характерна не тільки для Україні. Це загальна тенденція. Та якщо в Європі ультраправі пропагують ідеї “захисту” від переселенців зі сходу та півдня, у Росії – ідеї реваншизму і відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох ультраправих є побудова нової слов’янської імперії на кшталт Київської Русі з центром у Києві.

До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України (НРУ), Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), політичне об’єднання “Конгрес демократичних сил” (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій у найбільш принципових питаннях усе частіше приєднуються Партія демократичного відродження