Українізація та русифікація в етнонаціональній мозаїці Донеччини та Луганщини

Втім, значно більш потужний етнокультурний тиск на собі відчувала, як це не дивно, чисельно домінуюча група Донбасу – українці. Вже на час Всесоюзного перепису 1926 р. 38% українців Донбасу назвали своєю рідною мовою російську. Епіцентром мовної асиміляції були міста: тоді як 92% українців-селян вважали українську рідною, в середовищі городян регіону частка україномовних дорівнювала 54% . Це, слід зауважити, був універсальний за своєю суттю процес, що поволі охоплював всі етнічні складові Донбасу. Високий рівень мовної стійкості був притаманний селам, де насе-лення мешкало компактно і на той час – ще доволі ізольовано. В підоснові її перебувала мало наголошувана дослідниками особливість: ця мовна стійкість ґрунтувалася на культурній ізоляції, фактичній відсутності національної школи і низькому рівні письменності. Власне, це була мовна стійкість на загал малописьменних, глибоко традиційних за своїми культурними ознаками спільнот. В містах ситуація була протилежною: там мовна стійкість перебувала в безпосередній залежності від факту існування національної школи і рівня етнічної свідомості. Високий рівень мовної стійкості тут був прямо пропорційний рівню писемності національними мовами і похвастатися ним могли лише нечисленні єврейські та німецькі громади.

Тиск російськомовного середовища в містах Донбасу вже на час перепису 1926 р. був надзвичайно потужним. За даними перепису робітників і службовців УСРР 1929 р., російська мова була мовою повсякденного спілкування 75% працівників Донбасу, при цьому етнічними росіянами була лише половина з них.

Аналізуючи окреслену ситуацію, Н. Малярчук свого часу писала: “Незважаючи на це, значна частина російського населення Донбасу сприймала українізацію негативно, розцінювала заходи, спрямовані на розширення сфери вживання української мови, як пряму загрозу своїм національно-культурним інтересам (разом із тим, на відміну від інших національних меншин, не створюючи жодних товариств чи організацій, які б займалися розвитком російської культури та мови). Тобто росіяни не бажали поступатися звичним для себе статусом державницької нації, про збереження та розвиток мовних та культурних традицій якої дбала перш за все держава, а потім вже російська громада”  . З огляду на те, що аналогічні висловлювання займають дуже поважне місце у науковій літературі, його, власне, можна вважати типовим.

Водночас важливо врешті розставити, так би мовити, крапки над “і”. Культура – явище синтетичне за своєю суттю. Її продукують всі соціальні шари та класи суспільства, регіони та етнічні складові. Чим повнішою і урівноваженішою є соціальна побудова спільноти, чим міцніший соціально-економічний базис її існування, тим стабільніші і сприятливіші умови, як для повноцінного відтворення національної культури, так і засвоєння загальнодержавних культурних стандартів. Урізана соціальна структура етнічних меншин (тобто, відсутність, або чисельна невідповідність окремих соціальних шарів) в історичній ретроспективі виглядає як потужний гальмівний чинник повноцінного культурного життя. Вона, власне, виступала вирішальним чинником культурної стагнації практично всіх етнічних меншин України і затвердження в їхньому середовищі алгоритму консервації культурних артефактів. На час радянської модернізації і початку політики коренізації практично всі етнічні громади (виняток становили лише євреї) підійшли до межі, за якою в обставинах відсутності “культурних містків” із метрополіями та системи освіти національними мовами розпочиналася ера невідворотної з історичної точки зору асиміляції, темпи і форми якої залежали від конкретних історичних обставин. Іронія долі полягала в тім, що, проголосивши політику коренізації і здійснюючи низку кроків щодо її запровадження в життя, більшовицька влада на ділі виступала ще більш потужним провідником русифікації, аніж імперський уряд. Механізм дихотомічних суперечностей, що розгорталися в етнокультурному житті радянської України загалом, розкриті нами в спеціальній праці772. Що ж до Донбасу, слід наголосити, що російсько-українське культурне протистояння виявилося тут значно рельєфніше, аніж у решті українських регіонів.

В підоснові теоретичних узагальнень і висновків науковців щодо етнонаціональної ситуації традиційно виступають концепти “нація”, “етнічна група”, “етнічна спільнота” тощо. Всі, хто звертаються до дослідження дотичної проблематики, змушені ними оперувати, визнаючи існування природних специфічних етнічних прагнень, а також права на задоволення етнокультурних прагнень спільнот. В епоху національно-визвольних змагань це право було визнане не лише за націями, а й за національними меншинами. В цьому, власне, й полягає такий собі “ребус”, що впродовж десятиліть заводить як дослідників, так і політиків у глухий кут неподоланних суперечностей. Поширюючи ознаки нації на сукупність носіїв певної етнічності, вони усвідомлено чи ні, як то кажуть математики, формулюють некоректне завдання. На наш погляд, далеко не до всіх росіян, які мешкали на теренах України, тим більше – росіян Донбасу, є коректним застосування терміну “громада” / “спільнота”. Підмічена, але не повною мірою розкрита Н. Малярчук, характерна риса росіян Донбасу, власне є ключовою в методиці дослідження історії етнонаціонального життя регіону. Те, що росіяни ніколи не вважали себе національною меншиною, як, власне, переважну більшість терміну свого існування не вважав і цент-ральний радянський уряд, було лише віддзеркаленням їхнього суперечливого і вкрай (попри всю, на перший погляд, абсурдність) защемленого становища в країні рад. Месіанський статус “передового авангарду” пролетарської (читай – більшовицької) революції, помножений на відмову від величезної частки культурної спадщини імперської Росії та заборону традиційних духовних практик “затиснув”